От цього-то я й не витримав, цікавість моя спокусила мене.
— Добре... — сказав я. — Я приймаю ваші умови.
— Дякую... За Стефензона!.. — наївно додала вона, і якийсь мент ішла мовчки, ніби роздумуючи, з чого вигідніше почати. — Тільки глядіть: будьте щирим зо мною! — погрозливо попередила вона. — Інакше замість користі ви можете зробить велику шкоду йому.
"Це вже, голубонько, ти мені лиши сушити собі цим голову!" — подумав я, а вголос проговорив:
— Ну, звичайно! Інакше нема ніякої рації балакати! Емма ще трохи подумала.
— Так. Скажіть мені перш усього, в якому настрої був сьогодня Стефензон? Він цілий день був такий веселий, яким я його застала?
— Він веселим, мені здається, й не був... — сказав я.
— Ну, не веселим, а... не сумним?
Ага! їй, очевидно, треба було дізнатись, яке вражіння зробила Олафова робота та Вальдберга! Батько, мабуть, їй не сказав нічого. Так.
— Ій-богу, я нічого не можу вам з цього приводу сказати, — заговорив я якомога щирішим тоном. — Я ніякої зміни в його настроях не помічав ні сьогодня, ні вчора... Може, не звертав на це уваги? Але наскільки собі пригадую...
— Ви зо мною нещиро говорите! — раптом одрубала Емма. (Я проти волі почервонів у темноті). — Це неможлива річ, щоб після татового огляду його роботи він мав той самий настрій! Цього ще не було, ви просто неправду говорите. Я з вами щиро говорю, а ви для чогось крутите. Негарно! І по голосі чую, що крутите, не виправдуйтесь!
Я, справді, збирався виправдуватись, але вона мені не дала.
— Чекайте! Я знаю, що ви думаєте про мене. Ви думаєте: "Ця дівчина закохана в Стефензона і хоче, щоб він виграв премію". Правда?
— О, що ви!! — вирвалось у мене найщирішим, справжнім протестом. — Ні одної хвилини мені ця думка не була в голові. Оце дійсно! Ха!
— О, тепер ви щиро говорите! — задоволене скрикнула Емма. — Це я розумію. А те говорили нещиро. Ну, кажіть, який був Олаф після татової візити?
Для чого їй було це? Що вона мала на думці?
— А навіщо вам це знати? — одверто спитав я.
— Навіщо? — охоче перепитала Емма, ніби тільки й чекала цього питання. — Я вам скажу. Бачите, річ ось в чім... Це цілком для Стефензона. Він — людина страшенно самолюбива. Ви це помітили, правда? Коли він тепер програє конкурс, він неодмінно зробить з собою якусь дурницю. Я вже знаю. Розумієте? Неодмінно! А це страшенно шкода, бо з його вийде справжній художник. Мені здається, що робота його теперішня не дуже удачно йде. Тато мені нічого не казав, ви не думайте, я б тоді й не питала вас. Тато навіть сам не хотів дивитись, бо він же в жюрі. І коли дивився, то не як жюрі, а просто як... учитель. Вм роаумієте? І от, я знаю, що Стефеихом ие міг бути спокійним після цього, він мусив бути або радісякм, або сумним. Я думаю (так, з деяких охнак), що він був сумним. Коли справді так, то треба зробити, щоб Стефензон не подавав тепер своєї роботи, треба спинити крнкурс на якийсь час. Щоб він піддужчав трохи, щоб... Взагалі, він програє, коли тепер подасть. Розумієте? Тільки боже борони вас кому-небудь сказати те, що я говорила оце! Чуєте? Ви ж розумієте, що я видаю тут дон Дієго? Я бачила його роботу, знаю її й даю на цій підставі поради противникові. Ви розумієте, що це не дуже етично. Але я маю на увазі саме мистецтво і користь для його від Стефензона і тільки тому позволю собі це... свинство. Ви мене розумієте?
Правду казати, я її розумів. Цебто, слова розумів, але того, що ховала вона поза словами, не міг спіймати ніяк. Одне я знаю, що коли вона й дійсно заклопотана мистецтвом, то в йому не Олафові дає першу ролю й не його інтереси боронить.
Чи не було в неї такої думки: довідатись, як іде праця у Стефензона, оцінити її, а тоді бачити, як далі бути їй і тому дон Дієгові, якого вона немов продає заради мистецтва?
— Ну, добре, — сказав я. — А коли ви дізнаєтесь, що... робота йде неудачно, як же ви зможете примусити Олафа припинити конкурс? Чи він згодиться на це? І як ви можете брати на себе рішення цього? Звідки ви знаєте, як у його далі піде та робота?
Емма й на це мала вже готові відповіді. Судить не вона сама, а батько, який судитиме й на конкурсі. Вона батькові вірить. Як примусити Олафа припинити? На це знайшлась би рада, аби тільки бути певним, що це треба робити. Можна навіть побалакати з ним по щирості, показати йому працю Паблеса, і він сам зрозуміє, що так буде краще.
Щось тут було непевне! В словах ніби була й логіка, й сенс, а почувалось, що не треба вірити, що краще заховати правду, ніж дати її в руки цій дівчині.
— Ну, так я вам скажу цілком щиро! — урочисто й помалу почав я. — Я таки збрехав вам: Олаф був радісний після одвідин вашого батька.
Емма, видно, все ж таки сподівалась іншої відповіді.
— Це дійсна правда? — аж зупинилась вона й пильно-гостро подивилася мені в лице.
Я твердо витримав її погляд. В її темно-синіх, вузько прижмурених очах блиснуло щось, але що саме — я не розібрав, бо Емма хутко одвернулась. Мені здалось, що то було задоволення. А може, насмішка? Але з кого? Невже з мен<;?
— Ну, дякую! — сказала вона, простягаючи мені руку. — Ви можете вертатись додому. Я тут сідаю на трамвай. Глядіть же, ні слова нікому. А коли що нове виявиться, то будете мені помагати?
— О, з великою приємністю.
Емма дуже мило посміхнулась, міцно стиснула мою руку й хутенько побігла до трамвая. Я подивився на напрям його, — він ішов не в той бік, куди Олаф ходив до Вальдбергів, а в протилежний, швидше в напрямі бульвару Распай.
Але мені, сумніву не було, вона повірила. Ну, що ж? Я постановив пильно слідкувати, щоб не нашкодити цим Олафові. Як тільки помічу, що вона справді має на увазі інтереси його, а не Паблеса, я зараз же скажу їй справжню правду.
Вона таки дбала про Стефензона! Я мусив в цьому переконатись. Щодня вона забігала до нас, дуже мило говорила з Олафом, до мене була надзвичайно привітна, не чіплялась, щоб показали їй полотно, щебетала, сміялась.
Часом і Дієго заходив. Він мені мало подобався. Це був наш типічний "брат художник". Він нічим не цікавився, крім мистецтва, та й то тільки свого власного; балакад на теми еротичні або малярські. Коли на еро-тичні, то поганенько-солодко сміявся, і сміх у його вилітав такими згуками: кях-кях-кях! Коли ж на малярські, то всіх лаяв, а себе хвалив з такою одвертістю, що ставало навіть не ніяково, а дивно й трохи непокійно: чи не хворий цей добродій? В інших випадках, коли говорилось про політику або про музику й спів Емми (вона серйозно цим займалася), він пихкав люлькою й без нудьги, але з повним байдужжям мовчав. Емма з ним була хороша, часто жартувала, кудовчила йому чуб, але в усьому поводженні чогось не було того, що я помітив в перший раз, коли бачив їх удвох.