— Кого вам треба, паничі? Може, ми вам скажемо! — питаються дівчата. Раді, що трапилась весела оказія.
— Оксани нам треба.
— Чиєї? Якої Оксани? Оксан, може, є багато на селі.
— Нам треба тієї Оксани, що найкраща за всіх.
— Нема в нас такої; ми всі — найкращі! — дзвенить на морозі веселий голос.
— Ось придивіться-но до нас!
Назустріч ішов другий дівочий гурт.
Половина бурсаків, мов по команді, наскоком побігла до другого гурту... Знявся гармидер. Через улицю перегукувались:
— А що, у вас немає?
— Немає. А у вас?
— Не видно.
— Та як же її впізнати?
— Щур, як упізнати твою Оксану?
— Подивися на очі — як серце заб’ється — ото й вона! — отак каже Щур.
— Ось сюди! У мене вже б’ється!
Регіт...
Тим часом дівчата знишка щось пошепотіли.
— Осьде Оксана! Я — Оксана! Тут Оксана! — Посипали вони як з мішка.
Із улички висипала третя тичба дівчат, почула теє й собі:
— Не вірте їм: Оксана осьде, у нас!
Незабаром скрізь по селу було повно Оксан. Бурса розбіглася по дівочих гуртках. Кождий шукав уже собі Оксани по мислі.
Сміх. Галас.
Гомін розплився по селу, як вода. Скрізь було повно співу й музики: мов заведені грамофони, лунали колядки, співав скрізь під ногами сніг, голоси гули, мов на органи грали.
Місяць у небі, білий дід старезний,— і той, здається, увійшов у змову з молодими. Бігає разом із ними; вони — долі, він — у небі: мотається — куди вони, туди й він. То з одного боку забіжить, то з другого, висвічує, допомагає шукати тієї Оксани.
Засвітив окно десь, аж закуріло, іскрами мов зорями геть-геть сніги усіяв. Дмухнув, свінув на сад, що рясно білою повиссю вквітчався — і перед очима, мов із землі, первісний сивий ліс поріс, укутався буйним білим мохом.
Стоїть Щур на роздоріжжі. Коло його — вірний товариш і земляк — Кушнір.
Всі вже мали собі по Оксані — не знайшов тільки своєї Щур.
Оббігали всі закутки в селі: мов привид який — зникла. Стоять думають.
— А чи не піти нам іще туди, за міст? Напевне, вона звідти! — радить товариш.
Щур вагається: смілива це річ — ходити за міст бурсакові, небезпечна. Коли ж і Оксану ще раз побачити пориває.
Пригадалось, осміхнулося здаля мармурове личко... Хитнув головою:
— Ходім!
Місяць світить скелю.
Під скелею — чепурненька хата з віконницями й ганком. На порозі одчинених сіней стоять двоє дівчат.
Підійшли до їх бурсаки, приглядаються. Дивляться на їх дівчата. Несподівано одна з їх плеснула в долоні.
— Оксано, ось той панич, що тебе шукає! — крикнула вона в сіни.
Серце в Щура забилось-забилось...
Прожогом — у сіни; за ним — Кушнір.
В сінях було тісно, стояв гомін і сміх, коли ж тільки вскочили туди бурсаки,— всі одразу змовкли.
Було темно, проте було помітно, що там стояв цілий квітник дівчат.
— А де тут Оксана? — голосно промовив Щур, розглядаючи дівчат у обличчя.
— Тікайте, паничу! — шепнула якась затурбовано Щурові на ухо.
— Що таке? — не зрозумів Щур.
Зразу кашкет підскочив у його на голові і злетів додолу. Разом із тим заболіли в’язи.
"Що за оказія?" — думає Щур, нагинаючись за кашкетом.
Гупнуло щось поблизу, і такимо ж чином підскочив кашкет на голові у Кушніра.
— Хто це такий? — сердито крикнув Кушнір.
Аж тут несподівано посипались бухани й зашийники на товаришів з усіх боків.
Зареготали невидимі в темряві баси; в кутку сіней блиснула в чиїхось губах цигарка, осяявши на мить чиїсь гаком закручені молодецькі уси.
— Каменотеси!! — сполохано, як на пожежу, крикнув Кушнір і метнувся з сіней, як із огню.
Щур за ним як вихор.
Тікали скільки було духу, спотикалися, падали, губили калоші.
"Дз! дж!" — шуміло вслід їм каміння й печиння.
На заріччі, в другій частині села, де були порозкидані поміж скелями каменоломні, жили в чепурненьких міщанських хатках чорноокі парубки з італійськими прозваннями — каменярі, або каменотеси.
З давніх-давен, чи не з того саме часу, коли було сюди з великого міста винесено семінарію, між каменотесами й бурсаками не втихала ворожнеча, як водиться, за дівчат.
В пам’ятку бурсаків зберігалися згадки про гуртові наскоки однієї сторони на другу, про окремих героїв як і з того, так і з другого боку; зберігалися, поетизувалися і передавались з одного семінарського покоління в друге, як священні бурсацькі саги.
Тепер був саме той час, коли після деякого замирення починали знову виявлятися перші іскри ворогування.
Всі казали, що батава буде, та ще й незабаром.
Дожидали тільки зачіпки.
— Гей-гей, до гурту — наших б’ють! — Покотився по селу бентежний згук на війну. По улицях, по хатах, де гуляли бурсаки, швидко бігали, як тіні, гонці. Стріваючи по дорозі товаришів, вони нашвидку щось їм казали, а ті зразу, навіть не прощаючись, кидали своїх дівчат; кидали й бігли кудись за старий семінарський сад, туди, де він виходив глухим своїм краєм у поле.
А там під старим барканом коло маленької, забитої гвіздками хвірточки з саду, виблискуючи на місяці оксамитовими околишами семінарських кашкетів, стояла, як із землі виросла, бурсацька громада.
Раду радили. До гурту підходили все нові тіні. Дехто з їх питав крайнього, про що йдеться.
— Щура каменотеси побили! — нашвидку оповідав запитаний і знову повертав голову до гурту.
В центрі кола стояли старші бурсаки, як молоді дуби. Один поміж ними, уславлений бунтарник Терпило, колесом випинав могучу грудину з розстібнутого пальта і казав промову.
Переказавши всі кривди, що їх в останні місяці чинили каменотеси бурсакам, він почав розповідати про те, що трапилось недавно з Щуром.
— Товариші! Що ж це буде далі? — гримів він наостанку.— Нас кривдять, нас б’ють поодинці, у нас дівчат одбивають, а ми будемо мовчати? Та нам незабаром за браму не можна буде вийти, не то до дівчини куди піти погуляти! Що ж це ми — рук не маємо?
— На той бік! На той бік! — грізно залунали голоси. В повітрі замахали кулаки, зашуміла в когось у руках папліска.
Незабаром уся громада з гуком і з галасом вирушила в похід.
Де вони йшли — скрізь тріщали тини й загати — бурсаки ламали собі кілля та дрюччя.
Ішли широкою колоною. У перваків билося серце гаряче. Було чудно й дивно, ніби справді несли вони свої голови кудись на криваве поле. Запал розгорався, зростав гомін... Несподівано вирвався з гамору голос, як у сурму заграв, всіх як огнем упік: