Старуха, залита росистими слізьми, звинялася комусь— то обіч:
— І сама знаю, що гріх, бо дитина невинна. Треба б за мазухою сокотити, бо сирота, а я йому ні слова доброго...
Сповідаються одні одним, як у розпаленім череві Молоха.
Осунулася навіть міцна Скрипничка — мроїться їй, ніби нони дома, посадила у піч хліби, але не гнітиться, то невістка запалює жмут соломи і тиче в грубу, аж червоний дим сідає на одвірок із циновими тарелями.
А Попадинисі мроїться син, що помер у Араді,— ніби вони удвійку косять, і ячмінь так то рівненько з коси простеляється на нивці! Старий Попадин ходить собі межами, числить полукіпки, руки за чересом — дука, що й казати! Сонічко піднялося високо, легіт ні тінню не заколише...
Бабуся Хима притиснула очі руками від їдкого пуху, і пальці лізли за тими болючими очима у якусь яму глибоку. Під повіками нагризало тяжко, здіймалися в просторах хвостаті зорі й розсипали сліпуче срібло. Кругом перевалювався шум, зривана мова та зітхання, як після причастя, коли від престола в світлах і цвітах, на крилах фіміаму й золотого мигтіння зривається тричі, чимраз то вище й вище під небеса:
— Спа-си люди Твоя, Господи!
Ліс білих тіл з гострими чертами ребер маячів під незримим подувом, і чимраз далі не було видно нічого у молочному тумані, йно одні обриси рук піднятих угору, мов за небесною росою.
Світ запалився перед бабою Химою: сволоки стали коптіти кривавими бурунами диму, блимати язиками огню, як чистилище у ясенівській церкві, на тій старовічній іконі, де Христос муку приймає...
Ще раз попленталася Бондариха з конаючим дитятем попід стіни. Хотіла досягнути віконця вгорі, ген, під стелею, та не було як, то й вона кружляла тільки в колісце, як всі, пошпотуючися ховзкими стопами об ховзкі тіла. Ще хвиля — і вона звалилася в куток, дитину зсунула з рук і, відвернувши убік лице, уста, двигнені прошиваючим страданням, поклала на губках дитини свою велику непритомну долоню з срібною вінчальною обручкою вкруг середнього пальця...
Дрогнуло разів зо два і заспокоїлося зовсім.
Якраз у сю пору попід вікна купальні, заслонені ледовими скапами, біг Єремія бараків, з ума зведений на Монтефальконе, у своїм шурпатім гнізді на голові. Підвіси шапки з брудними тороками теліпалися в повітрі по обох боках обличчя, сірого, як попіл, і викривленого слізьми. Прихилений трохи, як той, що готовиться до скоку або бачить у темряві щось зловіще, він обома руками стискав свою трагічну голову й обрабованим із розуму голосом кричав перед себе:
— Кров ллється по Єрусалимі! Кров ллється по Єрусалимі!