Але найголовніша зіниця. Чорна зіниця!
— Хотів мене роздивитися? Роздивляйся! — ніби каже вона. І спалахує зловісним вогнем. Ніби заграва. "Справжня чорна заграва!" — думає хлопчик.
І він каже:
— Згода, Чорна Заграво, я дивлюся на тебе і не боюся.
І нехай зіниця ще більше розростається, заповнює все око і горить як справжня заграва, хлопчик не відводить погляду. І коли чорне вже заполонило все, і ще більше почорніло, хлопчик побачив те, чого ще ніхто до нього не бачив: зіниця жива! То чорна вовчиця, яка лежить серед вовченят і гарчить на хлопчика. Вона не рухається, тільки тіло загрозливо напружилося під лискучим хутром. Вовчиця шкірить сліпучі ікла. Кінчики лап ледь помітно тремтять. Зараз вона кинеться на нього. Такого хлопчика вона схрумає вмить.
— Ти справді не боїшся?
Справді. Хлопчик не відступає. Не відводить погляд. Час минає. І тоді повільно-повільно напруження Чорної Заграви спадає. І вона цідить крізь ікла:
— Гаразд, якщо хочеш, дивись, скільки влізе, тільки не турбуй мене, поки я навчатиму малих.
І більше не переймаючись хлопчиком, вона оглядає сімох пухнатих вовченят, які лежать коло неї. Мов руде сяйво.
"Райдужна оболонка, — думає хлопчик, — райдужна оболонка навколо зіниці"...
Адже п'ятеро вовченят такі ж бо руді, як райдужна оболонка. А шостий біло-блакитний, як відблиск чистого неба на кризі. Білий вовк! А сьома (руденька вовчичка) схожа на золоту блискавку. Коли на неї дивитися, вона примружує вічка. Братики називають її Блискіткою.
А довкола, скільки сягає око, аж до горбів на обрії, сніги. Біла безмовність Аляски, на Крайній Півночі Канади.
І серед тієї білої тиші урочисто звучить голос Чорної Заграви:
— Дітки, сьогодні я вам розповім про Людину!
2
— Про Людину?
— Знову!
— Не хочу!
— Тільки про Людину й розповідаєш!
— Набридло!
— Ми не діти!
— Розкажи краще про карібу чи полярного зайця, а ще краще про полювання на качок.
— Ага, Чорна Заграво, розкажи про лови!
— Ми ж вовки-ловці!
Але найбільше галасує Блискітка:
— Ні, я хочу про Людину, справжню історію, страшну, мамо, будь-ласка, про Людину!
Тільки Блакитний Вовк мовчить. Він неговіркий. Швидше стриманий. Навіть трохи сумовитий. Брати його недолюблюють. Але коли зрідка він озиваються, його слухають всі. Він розумний, як старий вовк, посмугований рубцями.
Отож, на чому ми зупинилися? П'ятеро руденьких почали вовтузитися: ось я зараз тебе кусну за горло, а тобі скочу на спинку, а я тобі пощипаю лапки, а я покручуся навколо власного хвоста... повний безлад. А Блискітка їх заохочує своїм пронизливим писком, підстрибуючи на місці, як оскаженіле жабеня. А навколо них сніг летить срібними скалками.
Чорна Заграва не боронить.
"Нехай — бавляться... Невдовзі вони дізнаються, яке воно, справжнє вовче життя!"
Вона так думає, дивлячись на Блакитного Вовка, єдиного з її вовченят, яке ніколи не бавиться. "Викапаний батько!"
Вона те думає з гордістю й смутком, бо їхній батько, Великий Вовк, загинув...
"Надто серйозний", — думає Чорна Заграва. "Надто сторожкий..." "Надто вовк..."
— Слухайте!
Блакитний Вовк сидить непорушний, як скеля, передні лапи напружені, вуха нашорошені.
— Слухайте!
І гармидер вщухає. Сніг навколо вовченят влягається. Спочатку нічого не чути. Даремно руденьчики нашорошують волохаті вушка — тихо. Але ось тишу уриває раптове скиглення вітру — він ніби лизнув їх крижаним язиком.
А тоді зі скиглення вітру долинає довге протяжне виття вовка, мовби він на щось скаржиться.
— То Сірий Родич, — шепоче хтось з руденьких.
— Що він каже?
Чорна Заграва зиркає на Блакитного Вовка. Вони знають, про що оповідає Сірий Родич з пагорба, де стоїть на чатах. Людина! Зграя ловців! Вони їх шукають. Ті, що й минулого разу.
— Досить бавитись, дітки, готуйтесь, ми тікаємо!
З
То таким було твоє дитинство, Блакитний Вовче: тікати від зграй ловців? Так.
Вони влаштувалися в тихій долині, оточеній пагорбами, де, як думав Сірий Родич, їх ніхто не знайде. Там вони прожили тиждень, чи два, а тоді знов довелося тікати. Люди не відставали. Вже два місяці вовчицю з вовченятами переслідували ловці. Вони вже вбили їхнього батька, Великого Вовка. Він їм дався непросто. Була жорстока сутичка. Але вони взяли гору.
Вони тікали. Йшли вервечкою. Попереду Чорна Заграва, за нею Блакитний Вовк, за ним Блискітка, а тоді руденьчики. А позаду Сірий Родич замітав сліди хвостом.
Вони ніколи не лишали слідів. Щезали безслідно. Усе далі на Північ. Ставало все зимніше. Сніг брався кригою. Скелі різали лапи. Але і тут люди нас знаходили.
Завжди. їх ніщо не спиняло.
Люди...
Людина...
Ночували в лисячих норах. (Лиси охоче пускають до себе вовків. За сяку-таку поживу. Вони не надто люблять полювати, — надто ліниві). Сірий Родич чатував знадвору, на скелі, що височіла над долиною. Блакитний Вовк лягав біля виходу з нори, поки Чорна Заграва присипала малюків, розказуючи їм історії. Звичайнр, історії про Людину. І тому, що була ніч, того що вони були надто втомлені, щоб бавитися, тому що їм подобалося боятися і тому що Чорна Заграва була з ними, щоб захищати, Блискітка і братики слухали.
Жили-були якось...
Одна і та ж історія про незграбного вовчика і його стареньку бабусю.
Жив-був такий вайлуватий вовчик, що ні разу нічого не вполював. Навіть старі карібу бігали швидше за нього, лісові миші тікали у нього з-під носа, качки пурхали з-під лап... Він ніколи нічого не вполював. Навіть хвоста. Надто вайлуватий. і
Отак. Але ж він мав би хоч на щось здатний! На щастя, у нього була бабуся. Дуже стара. Така стара, що теж не могла нічого вполювати. Великими сумними очима вона спостерігала, як полюють молоді. її тіло вже не тремтіло при наближенні дичини. Усім було її шкода. її лишали в норі, коли йшли на полювання. Вона там трохи прибирала, потім дуже повільно давала лад і собі. Адже у Бабусі було чудове хутро. Сріблясте. Усе, що лишилося з молодості. У жодного вовка не було такого чудового хутра. Після туалету — це займало у неї добрі дві години — Бабуся лягала біля входу до нори. Поклавши голову на лапи, вона чекала, поки повернеться Вайло. Він мав годувати
Бабусю. Щойно вполює першого карібу, найкращий шматок їй!