Отямився під вечір. Здивовано роздивився навкруги й тільки тепер дозволив собі порадіти: півшляху я таки здолав. Лежав, перекинувшись на спину і дивлячись розверстими очима в небо, з якого знову пішов дощ. Омивав обличчя, я розтуляв спраглі вуста й пив його, злизував краплі із губ, і той дощ, короткий, але щедрий, налив несподівано в мене нової сили.
Сів і побачив біля себе родину тугих і блискучих боровиків, що росли біля дерева, — Господь їх мені послав. Наламав сушняку, налапав у прикорнях трохи незамоченого торішнього листа й пожухлої трави і почав кресати вогонь. Хмиз був зволожений і запалювався погано, я досить повозився, поки розвів вогонь. Тоді набрав з болота води, зварив у ній гриби, воду зцідив і вдруге зварив. Ще раз зцідив — надто відгонила вона багном — і поліз у мішок по сіль. Сіль у капшучку була мокра, але не розчинилася, тому зміг страву посолити. Ця їжа й підкріпила мене, бо сили вже майже не мав. Очі падали від утоми, яка побільшала від вечері, тіло зів'яло — важко ставало й пальцем кивнути.
Але це мене не турбувало. Лежав я на твердій землі, і, хоч оточувало мене звідусіль болото, воно вже мене не страшило. Останню силу я віддав молитві, бо не міг не подякувати тому, хто мене зберіг.
— Був надміру недовірлий, брате Созонте, — прошепотів я, лягаючи навзнак і дивлячись у небо, що швидко почало темнішати, — запалювались у ньому великі, мов яблука, зорі. — Чуда з волі Божої на землі творяться. Не всі записуються, не всі людьми позначаються, але без чуд Господніх — що ми у світі? Сьогодні сталося ще одне, брате Созонте, і вони й далі творитимуться. Це вже друге в моїм житті, — шепотів я, засинаючи, — перше було — Пересопницьке Євангеліє. Шкода, що не можеш цього записати в своїх Четьях-Мінеях. Але одне я пізнав: не смертні й тлінні люди їх творять, брате Созонте, навіть ті, що провадять святе життя, а таки Господь. Поза Господом, брате, ніяких чуд немає, ніколи не було та й не буде. Зрештою, це й ти якось казав.
— Амінь, — сказав невидимий у темряві і у світі голос Созонта. — Тепер ти своє чудо мені розказав…
Уранці прокинувся цілком відсвіжений. Нашукав на острівці ще трохи грибів, зварив їх і покріпився. Тоді став на березі й задививсь.
Переді мною лежала безконечна водяно-болотяна просторінь, але зорів на неї вже без страху: був певний, що перейти її здолаю. Хоч був би нечесний, коли б не признавався: їв мене помалу й черв'ячок страху. Місце, де починалася стежка, позначене: тут зчухрано траву і стриміла невелика палиця. Одяг мій за ніч не так просох, як стужавів — був я покритий болотяним лепом. Перед дорогою помолився:
— Хвалю тебе, предобрий, і славлю тебе, Вседержителю, що не зневажив мене над усіх, недостойного, грішного раба твого, але прослуховуєш молитви мої і душу мою своєю присутністю наповнюєш. Благослови подальшу дорогу мою, яку вибрав сам, але на яку ти мене справив, бо не для смерті ти, а для життя. Дай мені силу здолати це болото життя, що обруднює мене, але з якого хочу з чистою душею вийти. Поклади мені під ноги тверду стежку, щоб я, малий хробак цього світу, не засумнівався і не втратив дарованої тобою сили. Вірю, в неї, як і в тебе, як і в зорю твою провідну!
І я знову вступив у болото, але вже з більшою упевненістю та заповзяттям. І хоч шлях цей був довший учорашнього, але й легший. І хоч не раз губив я стежку, знову поринав, в'язнув, плавав, шукаючи опертя, але чим далі, тим більша радість мене охоплювала. І тільки зараз я збагнув: бувши близько від Ока Прірви, відчував його притяжну силу, відчував, що воно десь близько, за спиною, дихає до мене, простягає до мене прозорі мацаки-руки, чув, що деякі із них, як п'явки, присмокталися й не пускають мене; обривав їх із болем, як прилиплих п'явок, і текла із мене кров, і витікала з мене сила. Але чим далі відходив од нього, тим менше те Око Прірви за собою прочував, саме те, що вдихало в мене отрутний дух, запаморочувало, неволило й обезсвідомлювало, манило в свою безконечність, насильно туди тягнучи, адже йому так не хотілося позбутися ще однієї жертви. Але я його жертвою стати не забажав, я вибредав із нього, як із твані, і чим далі йшов, тим більше відривав із себе його мацаків, а з його численних, схованих у болоті ротів свої ноги, вибльовував із себе його дух і йшов, йшов, йшов уперто, настирливо, із запаленим вогником у голові і пророслим у душі крином. Я не міг і не хотів ані зупинятися, ані озиратися, бо коли б озирнувся, то не знаю, чи не перетворився б у соляного стовпа, тобто не зміг би подолати силу, якої не розумію, притяжність, якої не пізнати; я йшов, бо мусив іти і вірив у те своє "мусив"; я йшов, бо не вірив у безконечність і незглибинність прірви, а вірив, що в Ока є дно, а це значить, що не всесуще воно, а омежене, що і його сила не безмежна, а коли так, її можна здолати.
Отож озирнувся я тоді, коли здолав болото остаточно й коли ноги мої ступили не на острови серед болота, а таки на тверду землю, більшу цього болота. Однак, озирнувшись, не міг я стриматися від окрику, що його витяг із мене жах.
Посеред болота стояла величезна куля, біляста, напівпрозора, із чорним, морочним зорком посередині. Здалося мені, що те озеро, яке назвали Оком Прірви і яке лежало пласко на землі, перевернулося і стало сторч. І те Око дивилося на мене своєю безконечною темрявою, і від білястої його по верхні здіймалися поповзи диму, ніби горіло воно. Можливо, й горіло, здається, побачив я і проблиски вогню в ньому. Волосся в мене піднялося, і я закричав. Але не криком жаху, а криком прокляття. І крик мій став ніби гострий спис, метнутий воїном. І спис той пролетів через простір, котрий нас розділяв, і вдарив у прозорий чорний зорок та й застряг у ньому. Тоді й потекла з того Ока кров. Мертва кров, від якої бажав я звільнитися.
ЕПІЛОГ
Я ще здобувся на силу, щоб дістатися до села Турчинки, саме того, що його зруйнували татари, і тут заліг від болотяної гарячки, як називали цю хворобу селяни. Мене трусило, бачилися всілякі мариська — більшість з яких змивав із мене наступний ранок, і таких ранків я зустрів у Турчинці три. Тоді почав помалу приходити до тями. Селянин, який прийняв мене із християнського милосердя до себе, дуже дивувався, почувши, що я сам, без провідника пройшов болото, і прямо сказав, що мене зберіг Бог.