— Сила духовного слова, — сказав Антоній, — буває не вимірна.
— З якого села чи містечка були ті брати? — спитав Созонт.
– Із села Рижани, — мовив Антоній. — Вони й досі там живуть, а батьки сподобилися блаженної кончини.
— Дорогою назад зайду в те село. По-моєму, воно неподалік Турчинки.
— Так і є, — сказав Антоній. — Обов'язково зайди.
— Тепер твоя черга, Симеоне, — сказав Теодорит. Симеон, найвищий із Микитиних учнів, звів обличчя, виструнчився, прокашлявся і оповів історію про пані поблизького містечка Володара, яка звалася Олена Пулявська. Послала вона до святого, просячи молитви, бо безплідна була. Тоді святий спитав: чи є на поварні горох, а коли є, хай принесуть нелущену горошину. Горох якраз був, його при несли разом з іншими дарами від тієї-таки пані. Святий кинув горошину у кухлика із водою, вода ж — із Ока Прірви, а коли горошина скільчилася, помолився над нею й послав пані, щоб проковтнула не жуючи. Від того пані прийшла в тяж і наступного року народила сина. Його узявши, захотіла прийти до преподобного, але почула, що жінкам не вільно з ним розмовляти, а жити в таборі віддалік не побажала. Тому послала слуг із дитиною, що переказали таке:
— Це, отче, плід твоїх святих молитов, благослови його! А коли можеш, пришли іще одну горошину із мого приносу.
Це блаженний учинив, і наступного року пані вродила ще одного сина.
Тоді ввійшов у її голову дурман — назвала вона батьком своїх синів блаженного і почала оповідати, що він приходив до неї для цього у снах. Збагнув преподобний, що діє тут не Господня сила, а диявольська, і прирік себе до стояння на одній нозі цілий рік, як і після першого спитування. Більше дітей пані із Володара не народжувала, а ті, що з'явилися, живуть у здоров'ї й досі, і Созонт, коли хоче, може навістити і їх.
Історія Созонта зацікавила.
— Скільки років минуло відтоді? — запитав він.
— Років із п'ять, — сказав Симеон.
— Чи хтось із вас бачив тих дітей?
— Бачили: Антоній, Євагрій та я, — мовив Симеон.
— Отже, вас тоді, учнів, було біля святого троє?
— Були вже всі. Але Теодорит не міг бачити, а Никифор та Георгій ходили по селах за ялмужною.
— Чи ходите й зараз за ялмужною? — спитав Созонт.
— Ходимо, — мовив Антоній. — Інакше тут не вижили б, маючи стільки ротів.
— Навідаю пані Олену Пулевську. Чому блаженний по думав, що тут диявольська сила діяла?
— Бо жінка — посудина диявола, і блаженний мав би це пам'ятати, освячуючи горошину. Тому й прирік себе на по каяння, тяжко від того страждаючи й катуючи своє тіло, — мовив Антоній.
— Народжувати дітей — це Боже призначення людині, — мовив Созонт. — Сказано у Псалтирі: "Сини, що народжені будуть, устануть і почнуть розповідати своїм дітям".
— Але повів Осія: "Вони зрадили Господа, бо породили чужих дітей", а блаженний не міг і не бажав бути чужоложцем. Через це й прийняв це собі за гріх та остереження, щоб не втручатись у справи, де має діяти Господь, — мовив Теодорит. — Відтоді не розрішає безплідності, щоб не мати з жінками справунків.
— Мене переконав, — сказав Созонт. — Блаженний учинив достойно. Коли ж так, хто був батьком тих дітей?
– Її чоловік при молитві святого отця.
— Тоді в чому гріх блаженного?
— В тому, що до нього по-гріховному осмілилися про мовляти жіночі вуста, — сказав Антоній. — А достойність блаженного: він гріх учасно відсік ще до того, як той став гріхом…
Я озирнувся. Довкола зібралася юрба уломних та почварних. Оточили нас звідусіль, як темна стіна, і були вони мов нічні страхи чи як чортовиння за окресленим святою крейдою колом; більше додавало непевності й тривоги те, що вони всі мовчали. Мені навіть здалося, що й не дихали. Я все ще милувався з їхньої дивоглядності, але здавалося, що досить Теодориту чи Антонію махнути рукою, як та жахка отара заверещить і кинеться на нас, щоб роздерти і спекти на вогнищі собі на вечерю. Зирнув на своїх співподорожан: Созонт, як завжди, був спокійний, навіть чимось задоволений, він лежав біля вогню на боці, вільно розкинувшись; Павло сидів навпочіпки, його сині очі захоплено світилися — був, очевидно, цілком заполонений розповідями й не бачив нічого довкола. Вогонь палав високо і рівно, Микитині учні вряди-годи підкидали до нього хмиз — тільки тепер я по мітив, що той хмиз підносять весь час кілька карликів, але поміж них не було того, котрий з нами розмовляв, — Мусія.
— Воістину повчальні історії повідаєте, — сказав Созонт.
— На цих історіях навчаємося святобливому життю, — сказав Теодорит, його сліпі очі в полисках вогню якось дивно, червонясто відсвічували. — Оповідай ти, Євагрію!
— Про подвиги святого несповідимі що скажеш? — мовив Євагрій. — Коли силу вони перевищують людську, то й оповісти їх неможливо. Розкажу хіба таке…
І він розповів, що від довгого стояння утворилася у пре подобного виразка й на другій нозі і почала витікати із неї кров, від чого одна із сосон зовсім покривавилася, а кров текла і текла, ніби тіло блаженного було джерелом, що ніколи не витікає. Але це не відвертало його від богомисля, все терпів мужньо. А виразку свою змушений був показати, і то з такої причини.
Прийшов якось у святе місце священик із Житомира, людина добра й богоодуховлена, і сказав:
— Питаю тебе заради пізнання істини, що притягла до себе рід людський, кажи мені: чи ти людина, чи істота безтілесна?
Спитав тоді преподобний:
— Навіщо запитуєш про те мене? Священик же каже:
— Чув про тебе, що не їси й довгий час не пив, а це тільки тепер трохи п'єш, але мало, не спиш, а це властиво людині, і не може людина жива бути без харчу, достатнього пиття та сну.
Тоді сталося таке, чого ніколи не бувало: звелів преподобний, уперше за весь час, зійти священику, тобто одному із прибульців, до себе на стовпа й допустив побачити загнилу виразку, повну черви на одній нозі й криваву — на другій, з якої безперервно витікала кров.
І здивувався священик, як міг стояти самовільний цей мученик із такими ранами.
— Чому не лікуєш виразок своїх, маючи таку силу молитвенну? — спитав священик.
— Хай мені їх полікує той, котрий мені їх дав, — відповів блаженний.
— Чи не боїшся померти від цих ран? — спитав священик.