— "Набування премудрості, — сказав він, ще раз цитую чи Приповісті Соломонові, — як же це ліпше від золота, набування ж розуму — як же це добріше від срібла". "Розум — джерело життя власникові його і на уста його прибавляє навчання".
Коли він це говорив, його очі палали, і я збагнув, що переконати його не зумію, отже, припинив балаканину, хоч і тут мав свої сумніви: розум буває гаданий і справжній, і не завжди людина може розібратися, де він фальшивий, а де справжній; розум, зрештою, може ховатись і в глупоті, як мудро вістив Еразм із Роттердама та й святий Павло задовго до нього, а глупота — в розумі, і, коли існує непізнавальність речей і незбагненність світу, розум людський — тільки стежка, яка починає безконечний лабіринт доріг, які ніколи не кінчаються; розум — це погляд у безмежжя і жах перед ним, бо безмежжя збагнути годі, як і Бога, тож лабіринт доріг і безмежжя — це і є, я гадаю, Бог.
Другий мій співрозмовник був цілком інакший. Вже не юнак, мав тридцять років, але велика дитина з наївними, здивованими й добрими очима, яка всім захоплювалася; коли чого не розуміла, мовчала, нічого не брала під сумнів й усе вірила. Він і пустився у цей світ, очевидно, через те, щоб дивуватися з нього і захоплюватися, дивлячись розширеними очима; він вірив в усе, що Созонт називав казками й байками, наївно роздумуючи:
— Адже, отче, все що є — дійсне. Навіть вигадане людиною — воно також є. Навіть найбільші небилиці, що їх оповідають, жартуючи, вже тим справжні, бо вони є. Не може людина, — рік він, — казати того, чого нема. Бо того, чого нема, навіки нема: про нього нічого не розкажеш. Через це й чуда є, як і люди, котрі чудодіють.
У нього була своя дивна й химерна сила думки, чи не тому так сталося, що він у Києві сприязнивсь із Созонтом; зрештою, разом вони вирушили в цю мандрівку, а ще до того знайшли й мене, який ніби мав стояти поміж них і рівноважити їхнє різномисля, хоч пізніше я переконався, що особливого різномисля між ними не було, та й ця велика дитина також була мудра нівроку.
Я навіть думав, що, вирушивши в дорогу, ми весь наш шлях перетворимо у безконечний диспут, але в дорозі обидва мовчали, отже, і я з ними — може, так і добре було, бо долали дорогу і силу на балачки навряд чи треба було розтрачати — перед нами вилася довга курявна стрічка, що бігла через луги, поля, ліси і дивним чином, ніби смок, утягувала нас у себе.
Розділ третій,
у якому розповідається про нашу першу зупинку у містечку Черняхові
У Черняхові ми зайшли до місцевого попа Івана, який нас прийняв із обіймами, його паньматка, проста круглолиця жінка, засвітила до нас обличчям, а перед входом до хати виладнувалося четверо замурзаних поповичів, які дивилися на нас такими зачудованими очима, ніби ми були прибульці з того світу. На обійсті гуляла зграйка ситих гусей, і паньматка наказала хлопцям зловити гуску. Діти з радісним вереском рвонули виконувати повелене, на смерть бідних птахів перелякавши — вони з пронизливим гелготом почали мотатися двором, і в обійсті учинилася неймовірна варвітня: кожен із хлопців хотів зловити гуску сам, гуси виривалися, били крильми, гусак шипів і бив дзьобом напасників, налітаючи на них; у дворі літало пір'я, птахи махали криль ми, злітали; нарешті хлопці налягли на одну з них, затиснуту під тином, упали згори і миттю скрутили їй шию. Тоді урочисто понесли, вже мертву, до матері: двоє тримало за крила, передній — за голову, а задній за ноги.
— Але ж, панотче, — сказав Созонт. — Ми вбогі перегрини, не завдавайте собі такого клопоту.
— Як прийшли до мого двору, то це вже і є клопіт. — сказав урочисто панотець. — Я гостей на так не приймаю і не відпускаю.
Ми сіли до столу в садку, в якому густо росло вишень, сливок, яблук та грушок, і нам, поки готувалася гуска, дали напитися молока з медом, додавши й пухкого свіжого хліба, — тут ми могли розпитатися в панотця дорогу до Микити Стовпника.
— А то ви йдете туди, — сказав загадково панотець і подивився поверх наших голів. — Теперечки вже менше йдуть, а то, скажу вам, відбою не було.
— Щось не так, панотче? — спитав Созонт.
— Все так, — мовив отець Іван. — Ідуть люди, значить ся, їм треба, а треба, то хай їм помагає Господь.
— А ви там не були? — спитав я.
— Мені туди йти нічого, — відказав панотець. — Бо я, сказати, того Микиту з пелюшок знаю. Я його, сказати, й хрестив.
Ми гостро зацікавилися.
— Маю, панотче, послушання, — сказав Созонт, — написати книгу про теперішніх святих і боговгодних людей. Розкажіть, що знаєте.
Панотець засунув пальця до рота і поколупав нігтем у зубах.
— Що можу знать? — сказав. — Росло, сказати, таке собі ледащо, ні до Бога, ні для людей. Робить не хотіло, ото в голову собі і втелющило, хай Бог мені простить, що він, сказати, не од світу. Отож, може, ви, сказати, — хитро за питав отець Іван, примружившись, — його на чисту воду вивести йдете?
— Йду побачити те, що побачу, — мовив Созонт. — А хто були його батьки?
— Семен та Варвара. Добрі люди, нічо не скажу! Знову засунув пальця в рота й поколупав.
— Зуб мені ниє, — пояснив. — Чи нема у вас, святі люди, помічного від зуба?
Але в нас помічного від зубів не було.
— Чи пробував хлопець у книжній науці? — спитав Созонт.
— У свинській науці… і в овечій, — панотець засміявся, показуючи жовті й вищерблені зуби, стриміли вони врізнобіч, очевидно, таки були розхитані.
— Премудрість Духа святого, — сказав я, — звикла і в простих поселятися, і невігласів вибирати, щоб посоромлене було віку цього мудрування.
Павло тим часом став біля вишні і з дозволу господаря їх обривав, кидав до рота й випльовував кісточки.
— Може, воно й так, — сказав Созонт, — але роджений дурним — розумним не зробиться.
– І Яків, і Мойсей, і Давид, — сказав од вишні Павло, виплюнувши кісточку, — від овець пастви до божественного одкровення прийшли.
— Я, господинове, — сказав панотець, — людина проста. — Він ще раз попробував пальцем хворого зуба. — І в книжній науці кволий і маломожний. Але що ледащо то було, то й на хресті присягнути можу. Як його батько бив! Вереск стояв на цілу околицю.
— А в церкву ходив? — спитав строго Созонт.