— Не довіряєш мені? — спитав Созонт.
— Сказано у Святому Писанні: кожна людина — лож. Близькі до святого люди мають подбати, щоб не пішла гуляти по землі неправда про святого, — жорстко сказав юнак.
— А коли б я у чомусь усумнився?
— Стережися цього сатани, — утрутився раптом Кузьма, неймовірно викругливши оченята. — Вчора ввечері він сам признався, що подібний до морської хвилі, яку жене й кидає вітер. А ще сказав, що хробак сумніву точить його.
— Тоді йому треба йти до святого конечно, — мовив спокійно юнак. — Хробак сумніву — це також біс. Коли його позбудеться, то й житіє святого Микити в нього вийде істинне, без брехень і привнесень. Бо, коли б щось було не так, боюся, що й до нього розверзне прірву болото.
— Чи ж багато людей пожерло ваше болото? — спитав Созонт.
— Усіх, хто йшов до святого без віри і хто ніс до нього чи на нього неправду та кривомисля.
І тут-таки розповів притчу, як ішли до преподобного заради його молитви якісь люди. Дорогою побачили лань, що мимо йшла у своїй потребі. Тоді закричали до неї:
— Молитвами святого Микити заклинаємо тебе: стій на місці!
І лань стала, ніби в землю вкопана.
Ті ж люди кинулися до неї, убили її, здерли шкуру, були-бо зголоднілі в дорозі, приготували з м'ясива їжу собі, а коли наїлися, то були гнівом Божим побиті: погубили голос людський; до одного з них, що накинув на себе шкуру, ховаючись од дощу, та шкура приросла, інші ж пообростали щетиною й розбіглися лісом, по-ланячому рикаючи. Ходили так довгий час, кількох з них пожерли вовки, а решта, а з ними той, що у шкурі був, приволочилися до святого і про були біля нього два роки, поки здобули людську подобу і спромоглися по-людському говорити.
— А шкура та, — сказав юнак, — і досі висить для острашки свавільників на стовпі біля загорожі святого місця, і ви, прибувши, зможете її побачити.
Я відчув недовідомий страх, хоч ця розповідь і на байку подобала. Зирнув на своїх співподорожан і побачив, що всі, окрім Созонта-диякона, відчули те саме: круглі очка Кузьми вирячилися, а Павло почав ламати пальці рук. Юнак же оповів цю історію рівним голосом, очі його й обличчя залишалися мертві — ні на кого при цьому не дивився. Цікаво те, що Созонт за своєю звичкою не звірив притчі із оповідями книжними, зокрема із житієм Симеона Стовпника, писаним Теодоритом, тільки пізніше, коли ми опинилися сам на сам, відійшовши від інших у потребі, шепнув мені, що історія із ланню недійсна, а взята живцем із Теодорита, — очевидно, диякон збагнув, що насторожувати передчасно юнака не варто, був той наладнований надто вже безсумнівно, та й не простодушний і запальний це Кузьма, якого можна було дрочити у дискурсах, — була в юнакові якась тверда, перетворена у камінь пітьма, збурювати яку увіч небезпечно. Можливо, від відчуття цієї пітьми і збуривсь у нас страх, а зовсім не від оповідженої байки. Бо й справді, щось було в тому юнакові несусвітне, від нього текла якась сила, притому потужна, загадкова і не до пізнання. І я згадав слова пророка Амоса: "Він не світло, а темрява". Признатися, я завжди міряв людей світлоностістю і темрявоносністю і за життя переконав ся, що не буває тільки однаково — у кожного з нас своя темрява, але кожен із нас не без світла — в одного більше світла, в іншого — тьми, бо й день не без затінків і темних закапелків, а ніч не без світла: свічки, місяця, зір, світляків — усе це речі прості. І тільки інколи з'являється людина, від якої потоками струмує світло і щедро наповнює інших, як порожні посудини. Так само лише інколи з'являється люди на, повна глупої пітьми, і так само наповнює посудини душ ближніх, але вже тьмою. Значно пізніше я довідався, що причина юнакової пітьми була простоз'ясна, та й у вимірах його темрявоносності я помилився. Але про це буде далі.
Отож ми пішли за ним через ліс по досить слабко утоптаній стежці і могли вільно розмовляти. Правда, юнак звелів нам дивитися під ноги, особливо босому Кузьмі, бо тут водяться отрутні змії, від укусу яких людина дубіє і швидко покидає світ. Це додало нам страху, а він тим часом оповів рівним і, як усе в ньому, неживим голосом дві історії із зміями, що стосувалися житія того-таки Микити.
Якось привели до Микити жінку із обличчям таким зеленим, як трава чи листя. Згодом виявилося: таке ж зелене було й тіло її, бо й руки були зелені, а жінки казали, що й уся вона. А причина та, сказав юнак, що вночі, бувши спрагла, випила із водою малу змійку, і та почала рости у її череві — від того й зеленіла шкіра. Знахарі та шептухи сільські скільки не трудилися біля неї — нічого не змогли вдіяти, отож єдина надія залишалась у неї на святого.
— Коли ж я розповів йому про цю жінку, — мовив юнак, — він, не дивлячись і не оглядаючи її, бо має до жінок невимовну відразу, сказав: "Напоїть її від води святого місця! І хай молиться від ранку до вечора".
Жінку напоїли вранці, вона молилася без їжі й питва цілий день, а ввечері, коли заходило сонце, почала тіпатися і впала, широко розтуливши рота. Люди бачили, як у тому роті з'явилася зміїна голова, висунулася й засичала. А тоді поповзла з рота, і була на три лікті довжиною. Коли ж виповзла, зелена барва з її лиця почала спадати і зникати, і шкіра її стала звичайна. Змія ж поповзла до огорожі святого місця, скрутилась у клубок і здохла.
Друга історія була про змія-полоза, який жив у тутешньому болоті. Був він на дванадцять ліктів, і там, де проповзав, в'яла трава, а де гніздився, більше на тому місці не росла. Нападав на людей та худобу, чавлячи їх і випиваючи з них кров. І загналася в ліве око його скабка із дерева і творила йому велику болість, бо око його те загнило. Тоді він вийшов із болота й поповз до огорожі святого місця, а там хилявся й мотав головою, ніби просив милосердя у святого Микити. Святий зійшов зі стовпа, щоб подивитися на нього, хоч зі стовпа він дуже рідко сходить, і торкнувся ока пальцем. І випала дерев'яна скабка, і звівся полоз ставма та й уклонився святому. І відтоді лежав біля загорожі, нікому не шкодячи, кілька днів, аж доки око його не очистилося від гною. Тоді поповз у болото і вже ніколи не нападав на невинних людей та худобу, а тільки на тих, що йшли до святого без віри чи з кривомислям. Ото кажуть, що він таких у болоті й топить.