– І лежав він так сім днів? — спитав Созонт.
— Звідки знаєш? — стрепенувся Кузьма.
— Знаю магію чисел: три, сім, дванадцять, двадцять один, — мовив Созонт. — Три дні — мало, дванадцять — багато, окрім того, сім днів — це тиждень, тобто святе число, визначене Господом при творенні світу.
— Ну, коли все знаєш, то нічого розказувати, — законозився знову Кузьма. — Я це до вас усіх другий день придивляюся. І знаєте, хто ви є? — Він зробив паузу й додав урочисто: — Книжники й фарисеї! А Господь навчав супроти книжників та фарисеїв.
І він гордо йшов якийсь час із міцно стягнутим ворочком вуст. А коли збурена Созонтовим недоречним словом криничка впустила на дно намул і очистила воду, Кузьма знову почав розповідь, ніби нічого не сталося.
Отже, на восьмий день вийшов ігумен і запитав, звідкіля він і куди йде, як зветься, чи не вчинив нічого лихого, чи не тікає від панів своїх?
Микита ж упав у ноги ігуменові і сказав із слізьми:
— Нічого лихого не вчинив, отче, але шукаю місця, де б міг трудитися на Бога. Введи до свого монастиря і вели мені всім послужити.
Тоді ігумен узяв його за руку і ввів до монастиря.
— Я це бачив, — сказав гордо Кузьма, — на очі свої. — І виставив до нас круглі очка, які переможно сяяли.
— А чи не був той ігумен картавий? — спитав байдужно Созонт.
— Ні, він був солодкомовний, як Золотоуст, — гордо повів Кузьма.
— Тоді в нього була на лобі близна від удару татарської шаблі.
— Але звідки ти знаєш! — аж підскочив над дорогою Кузьма.
— Гадаю, що сталося це в Жидачівському монастирі, — рівно й спокійно мовив Созонт.
Кузьма подивився на нього з жахом, круглі очка його стали несамовиті.
— Починаю тебе боятися, Созонте! — сказав, власне, ви гукнув він. — Що ти за чоловік?
— Грішний, як і всі люди, — просто сказав Созонт.
— Але чому так цікавишся святими?
— Хочу написати про них книгу, Четьї Мінеї, — мовив Созонт. — Тобто книгу такого байкотворення, яке східною церквою дозволене.
— Вважаєш житія святих байками? Через це й грішний? — спитав, хитро схиливши голову, Кузьма.
— Хочу, щоб вони не були байкотворними, — мовив Созонт.
— Отже, шукаєш у них облуди? А по-моєму, тобі треба не облуди у святих шукати, а слави, за це тебе Бог і благословить.
— Хочу написати про них правду, — твердо сказав Созонт. — Бог за правду не карає, а за облудне хвалення не благословить. Бо сказав Ісус: "Годиться нам виповнити всю правду", — а ще в проповіді на горі: "Блаженні голодні і спрагненні правди", — а ще шукати не тільки людської, а Божої правди, щоб служити йому у святості таки по правді, бо той, що чинить по правді, приємний йому. Чому гніваєшся на мене, Кузьмо?
— Тому, що підозрюєш мою правду. А я оповідаю те, що на власні очі зрів.
— Тоді оповідай і не підскакуй, Кузьмо. — На обличчі Созонта знову виникла його ледь помітна посмішка.
Але криничка душі Кузьмина знову була скаламучена, і він мав перечекати, поки намул не осядеться на дно.
Ми з Павлом ішли мовчки, я був задивлений на чудовий світ довкола мене, око вихоплювало химерно вигнуті лінії, витонченість листка, чи хвоїни, чи прокладеної вздовж дороги тіла стежки, а найбільше мене вражали сухостійні дерева, котрі траплялися вряди-годи, — були вони ніби вузлуваті постаті химерних небувалих істот, застиглі в молінні до неба з його незбагненною глибиною; більше того, відчувалося, що сухостійні дерева зовсім не мертві, поки ще стоять і нагадують щось чи когось і поки моляться. Принаймні деякі з них милість на молитву свою прийняли, і прикорені їхніх стовбурів були огорнуті молодими літоростями, дивно вибуялими, соковитими й густими. Павло ж ішов заглиблений у себе, і я почав побоюватися, чи не вдарить його й сьогодні падуча. Він ніби почув мене, зирнув, усміхнувся і кивнув.
— Усе гаразд? — спитав його я.
— Усе гаразд, — відповів. — Хіба трохи мені зимно.
— Це тому, що вночі перемокли.
— Микита був прийнятий у монастир, — заговорив раптом Кузьма, — усім корився, служив, навчився письма, а перед цим із уст вивчав цілого Псалтиря. Мав сімнадцять років од народження, а тіснотою іночого життя дійшов, що всіх нас перевисив.
— Мало б бути йому вісімнадцять років, бо так пише Теодорит про Симеона Стовпника, якому Микита наслідував, — мовив Созонт.
— Чому все звіряєш за книгами, брате? — знову спінився Кузьма. — Нічого не відаю про Симеона Стовпника і сумніваюся, що Микита про нього знав.
— Оце мені й цікаво довідатися, — сказав Созонт.
— Але чому, брате, — гаряче сказав Кузьма, — не може бути подібностей поза книжними історіями. Той і той були ченцями, отже, мали прийти до монастиря і жити там, а життя там однаке. І той, і той почали жити подвижницьким християнським життям, а воно твориться на основі спільній — науці Христовій. Коли ж люди однаково живуть, то й повторювальність дій у них може бути.
Созонт засміявся.
— Смієшся з моєї глупості, брате? Не боїшся гріха гордині?
— Боюся! — мовив Созонт. — Але не з тебе сміюся, а радію, що Господь зволив, аби я став п'явкою, щоб висмоктати глупоту твою. Радію, бо мудрі сказав слова.
І Кузьма раптом запишався, як хлопчик чи та ж таки примхувата дівка. Аж помолодшав, і вперше його ворочкастий рот розсунувся.
Він по-доброму всміхнувся:
— Отже, все знаєш, — сказав м'якше. — Але Богом клянуся: не з книги розповідаю, яку хтось там написав.
— Теодорит, — мовив, усміхаючись, Созонт.
— Хай і так. Кажу, що сам бачив… Ми приймали їжу раз на день, ввечері, ліпші із нас, а я до них не належав, — у третій день, а Микита перебував не ївши цілий тиждень.
— Звідки знаєш? — гостро спитав Созонт. — Сам звіряв?
— Сам не звіряв, але всі так говорили.
— У поговорі правда тільки присутня, — буркнув Созонт. — І є поговір правдивий, а є облудний. Батьки його не шукали?
— Два роки шукали, але Бог його покривав, потім батько, казали, помер з тієї печалі.
— Хто казав?
— Сам мені оповів. Прийшов до нашого монастиря чоло вік із Черняхова, розпитував за Матвія, тобто Микиту, й оповів.
— Про життя його в Черняхові трохи знаю, йшли ми через це містечко.
— Розпитував про нього?
— Скільки міг.
— Ти й справді страшний чоловік, — подивився на Созонта круглими очками Кузьма. — П'явка.