Хуртовина люба! знак дарує —
ввічі: всім забути болі.
Чи відкриється, мов брама, вдруге
книга місяців незлобних?
Може в крузі сніговиця верне,
вороживши часто в крузі.
З трун—як тіні! чи страждання хресне
вже під корогву заручить?
Над глибінню, що в душі розкрита,
жовтокрилий місяць плаче.
Повні річища від сліз на плитах:
вибиті з грози найтяжче.
І промчиться просто! многість віща:
мов саму зорю при небі
ангели життя—на хліб розкришать,
світлом сипати білезний.
І завіса: неспинима многість,
і прощальні смутки звідси.
Мов тополі огняні, промовив
тайно грім —тисячосвічник.
Хоч печатка важча в смерті буде,
ніж до дна промерзле море,—
щезне! бо мечами світло судне
йде від хрестика й поборе.
1.1967
СНІЖНИЙ ОКЕАН
Збліднуло безум'я; звідки — бранця,
в райдугу, в ясир медовий:
погнано бичами чару! рвався
серпик пломеня, де сходить.
Давні ланцюги неси, бредучи,
навіть смутками щасливий.
Поки враз півні біди горючі
серце збудять: над невільність.
Вирвешся, в'язничний, крізь закляття;
теплі пестощі в галузки...
вирвешся! лілея з правди взята—
від річок, для нерозлучних.
Силою хреста з надзем'я тайни—
взначена любов родині.
Хто жемчуг, безумні, розметали
в лісі, на тропі звіриній?
Вирвешся з трояндних тюрем саду,
де гріхи, як ділять серце,
на човні спокус тендітно крадуть—
зір: в кохання заозерне.
Викричано горе з тьми грудної,
мов смичками в білу безліч.
І обкине океан з прибоїв—
місяць: як надгробний глечик.
З ночі вибитися до майдану,
голосного в дзвін церковний,
воплем кличучи:—я з болю стану
тут, на лобне місце, в кроткість.
Поклонися на чотири хмари,
де з ключами світоч ходить:
— винен я на скін! дверми забрати
в ніч снігів, чолом холодний...
Винний—цепу! і безмірно дужче,
бо забув первітку з ниви,—
буде небо зорями падуче
знов ридати: цепу винний.
Поблукав на красні роздоріжжя—
птах, збіднівши, браний смертю.
А крізь січень істина наріжна
мріла! з кривди вікна скреснуть.
Завірюха жарова під реви
місяць обкидала й душу...
де й дракон крижинно очі древні
взеленяв крізь тьму гудучу.
Що розметано руками лиха—
полум'я з коронок маку:
бо війна! розлучниця велика,
сім'ї рвала й наостанку.
Та, палюча пір'ям, через тучі,
мівши, розвела з прибою —
наші зорі, в пітьмі, неминучі,
скорбно над руїнку вбогу.
Невстежимі прірви, зборні смерчів
погасили з моря вістку.
А навій множини—сіті мерзлі! —
душу понесли присліплу.
І терпівши в квітковій спокусі,
бранець радісний — до горя:
заблудився, кров'ю з волі скутий;
кайдани снігів морозять.
А близькі сузір'я склали ґрати,
в'язнячи в полон пташиний.
Хто, жалівши, мов на ватрі тративсь—
до шляхів, крізь дим: жалівши.
І забувся, навмання бредучи,
мов недумна тінь берізки,
кручі десь: від моря синню дужчі,
криги в небо розгорілись.
І одна гроза і друга! вдрузки
розточили, вбрану з райдуг,
радість привиду в гіркому крузі,
з тьми росинок незриданну.
Холод! хуртовинний дим річками
строгі гори перестрінув.
Нам — якби хоч кладки дочекатись:
мир над океанську кригу.
Нам: висока віхола від ночі
яблуневий плач обсипле;
і всміхнеться в серце! не наврочить,
білячи гілля безлисте.
Біля вікон пронесе надію
від зірчин вітрилля ткане;
рідність над часовнею єдину
вимовляти з неба стане.
1.1967
ПРИЙДЕШНЯ ЗГОДА
Ми могли прощати зло навіки,
рідні—як ніхто собі.
Всюди весен білі сльози з гілки—
збігли по шибках дрібні.
Засвітити з іспитів пекельних
вряд лампади двох сердець:
при іконі неба! скрізь над скелі,
над огненні—вічно вдень.
Люблячи ми сповірялись тихі
в світлу ніжність, над валами.
З моря місяць до криниць прихилить
вії, де листки спалали.
Не прошепче хуртовина в груди,
втіхами забувшись блідна.
Там—зоря жива з зорею дружить,
бравши від святого хліба.
А при морі сварок навіжених —
заметіль:сама власкавить.
Всі серця зустрінуться з пожежі,
всі! для сонця пелюстками.
29.1; 4.II.67
ХУРТОВИННИЙ СВІТ
Всім заносить, найніміша в горі,
заметіль—як гробик: юність.
Там замучено відради скромні,
і веселки їх заснули.
Бо, найпребезумніші з юдолі—
розточили вік на знади.
В жовтім городі пожежа дробить
всім—палац пустот свічадних.
Я в деревах нетрів лісостану,
знаю — вдача найкривіша.
Сам руїну серця нескричанну
в груди склав для пожарища:
аж на дні життя, в душі досмертні
з каяття вериги вбравши.
І врізняє доля крик окремий—
свідок від лампад пропащих...
крик! від комина з війни гіркіший
і завій з мостів огненних:
де не вернеться, в дощі журившись,
журавлиний ключ при небі.
Все над хуртавину голос тужить;
там і твій рукав з пригір'я...
там — від згадки, невислівно дружній!
голуб коло шибки грівся,
Ми жили в руїні! де й часовня—
при зубах війни димучих.
Із райдерева сорочку сточать
ворони,напасть ведучи.
Дим відчаю в стінах обгорілих
сходить хмарою терпкою.
І збіліють камені: в двокриллі
сніжних вихорів з грозою.
Двом серцям при надпланетній тайні
від живих джерел небесних—
радостей добризнуто! їх святить
крильми пламенний лебедник.
Чути з яблунь, як блаженний відклик!
крізь гілки, медвисті кросна:
білотонну безліч лірок рідних
при блакитті бджоли вносять.
Все розгублено в безхресний грудень
вовчого, мов ніч блукання—
все тепло! не прихлюпнеться вдруге
вдень крізь хвилю з океання.
Босий, голову спиливши в попіл,
голосна петля на шиї:
бийсь під мурами святині! кропить
із повік полин, скипівши.
Руку підведи жалі звернути —
в космос на чотири ґанки:
— ось! огонь забрав стежки минучі
з наших розмінів доганних.