Віє загадковістю між віття:
в мир—квітинник фіялковий.
І колібрі вдосвіта навістять,
не звучи війни ніколи.
Лютість людську в гробове бескеття
замкнуто на круг нічний.
Навіть гриб, що "ангел смерти" зветься,
пробілівши, чин скінчив.
Від світилень горличиних серпня,
луг—колірний стрій відновить...
княжик, схимна! в тисячорамення
бранчик осени жертовний.
З верхогір'я, вістячи над море,
в зельній церкві на землі—
незгасимий хрест: він ключ! відгорне
смертну хворість від калік...
Він один безумства всіх безчасні
жаром зірковим дотерпить.
І від нього в квітковинній чаші—
дар на множину смиренних.
Скрізь істота в іскрові рисунки
змінена з його страждання
і довічно в спочуття ростучи,
з процвіту—плодами вдячна.
Всі висоти димністю вдяглися,
їм грядки життя рожевить—
при ялинах сонцева колиска,
що й труні відзначить межі.
А струмків ні камені не стомлять—
в океання бігти рідне.
Квіти сиві: очі богомольця;
із часовні місяць вийде.
15. УІІІ. 65
МІСТОК НАДІЙ
Я не знаю, де родились круки,
що дорогу нам звістили.
Над потік повержено сторуких
велетнів: місток безлистий.
Так надії скинуто пропащі
з берегів, де ми любились.
Листя жовтістю, без цвіту й пташки,
відпливає серед блисків.
Просвітку нема, хоч поридайте
вії зливи в кругосвіті.
А привіє крилля благодатне—
шестипламенне: з святині.
І дозволить на містку ступити —
нам, при ластовиній стрічі.
Через мертвий, спомином сповитий,
перейдіть, хоч і огірчить.
Це не наша воля! нам благати
небо про відкриту долю.
З віку: з клавішів, потік багатий
сходить в океан додому.
16.VIII.65
НАДОЗЕР'Я, ЩО ДНІЄ
Озеро внизу; а церква біла—
на холмі серед ялин
Луговинки —легіт скрізь обвіяв,
з півдня пасмами льняний.
Далі: димно голубі громади
в дугах поверхами ждуть.
А хвилини, скарбом нестриманні,
сходять! відтінь по сліду.
В них—зірчина хризантемна в кожній;
піднято розхідні пальці.
І зогрів найсонячніший огник,
розкриваючись палати.
Розвидняє взори сонні всюди! —
в обрис, горами півзримий.
Зміст: як блискавка тополю збудить;
відчиняймо вікна в мирі...
з гостями при озері та сосні,
хто зустрівши пожаліє
кожне горе! в пастиря попросить
милости, де зло залізне.
А неволя вся: в цвіткій гордечі,
і досилена зверх дому,
як багатозмінна смерть, одержить
присуд на біду бездонну.
ВОЛЯ —ОКЕАН
Він живий: аж ліс! аж сині нетрі;
папороттю приливає.
Спіриться, як з пітьми півні треті—
гнати демонство левадне.
Вся кора розрита бурунами,
і листвіє гілка блисків,
кинута до грановин брунатних—
з розпачу квіток облитись.
А в гущавині павич ночує,
криляно підводить ранок...
де хмаристе рушення нечутне—
спломеніється стократно.
Вдень вірганними грудьми згриміти
палко журботу надгробну;
розгорівши в незліченні мітри
поміж вікнами собору.
Пташе сходу! оком негасимий;
не покинь сіроми—старця,
де і камінь днів його посивів,
і його стежина стратна.
Від неділі при зелених дверях
рельникові в руку брати—
хоч скоринку, що вогнем одверта,
з приповістки: біля радість.
20-21.VIII.65
СПОГАДАННЯ ВЕСНИ
Збігла згадка, шепотами давня,
гіркнучи, і чутно з моря...
Движеться кобзарська кладь, що ждала
в грудях—болем нерозорна.
Вечір пересвітлено, мов усміх;
колоситься жар по чергах.
Чи образу розвівати мусить —
синява: грозі причетна?
Десь, від клавесинности в розливи,
між димами став здіймати
подих півдня—мрії журавлині,
та хустки з німої хатки.
Оранку турботи грізно—сизу
десь помінено на розпач...
ні пір'їни мевині не знижуть,—
мушля не збере порожня.
А докочується звал знадучий
розривати гілку кружма:
що—на серці, в спогади кладучи,
ткала вся весна подружня.
21.VIII.65
СТЕПНИЙ ВІСНИК
Я, любивши степ до божевілля,
згадую щодня в примор'ї:
скрізь керея нивок половіла,
і волошок очі повні.
І кипів, як цей, вали котивши,
океан: билини в вінцях.
Я —на березі, пастух колишій;
кінські гриви в вітрі пінять.
А на сірій скосині, послушник,
"сонечко" від степу тихих...
відпочинь, бо громовинник злющий
нагрозився захватити.
Посвітивши скрушено на крильцях
кіновар книжок церковних:
ти вернися—до межі вернися,
сповістити колоскові.
Глянути на степ, коли без мене:
біл ох марністю вітрильні,
помандрують в океання зельне
скорбно кораблі—могили:
кораблі сплюндровані й забуті,
а з глибин огню воскреснуть—
короговне світло їх, від буднів,
скличе в істину несмертну.
І вона, квітнивши неба парус,
на хресті, пломінній щоглі:
розів'ється крізь біду сірчану
і серця спасе голодні.
Там і ти, комашко, спозарання
пролети при вікнах людських...
може: пригадають і вигнанця,
хто братерство з поля будить.
23-23.VIII.65
ДВІ ПРИЯВИ
Хто достерігав як наймит коні? —
мариться в степів одно:
десь на горах маківки церковні
видно, мов свічний вінок.
І ввижається за ними море
з півдня в поклики м'ятежні:
красно—вал, як з музики, догорне,
в пальцях білої пожежі.
І вітрильника крильце відхідне
борозну веде в причерпі—
серед островів, де скарби діне
сто ватаг: на дні печери.
Там життя! зелені блискавиці
в океанових очах.
А могили? смутками сповиті,
серед степу все мовчать.
Ось, тепер при океані й чайці
й острові, де скарб находять,
спогадався степ!— кіот клечальний—
сльози дивини в негодах.
Від могили тайно воля шепче,
крізь ромен цвіте—не гасне.
Скарбу більшого нема: як чесне
серце лицарське, преясне!
Спить; а збудиться супроти кознів,
кованих війною: з пекла.
Сходить сонце на хрести віконні,
хоч тропа його далека.
Подивлюсь: могили кармазинів,
як і острів кладу давній...
чи не скойки, що вогонь відчинить —
при незримім океані?
24.VIII.65
НЕПОГАСИМИЙ ПРИПЛИВ