Океан (збірка)

Сторінка 40 з 63

Барка Василь

ТРУДНИЙ ПЕРЕХІД

Дошик сивий: з торбою, мов хмара! —
десь дверима загремить...
просячи хоч крихот, що не стратять
світлости сільських хрестин.

І мольбою покропля пороги,
в сині, з кручами палаци—
прошептавши: сонце вже нестроге
старцеві борги заплатить.
І димучим горем став кадити,
звавши, як черниці—сосни,
де на глинищі зірник тендітний
проти спраги бризку просить.

Дощ! він борошно негоди сіє
просяне—через галуззя.
Світло з білістю смичків: сусіднє,
мшисті скелі не розлучать.
Люблячи його, потоки скорі
скрикнули проз камінь брамок:
мов прозріннями з огню пророки —
братні, до сердець немарно.

Поряд, звалені, мов книгозбірня,
брана від сліпців духовних:
мертво камені зіницю ширять,
горді! з горя на відході. _ __ттт л
ПРИМІТИ жовтня

Зводить очі океан, добігши
до могил, але не врадить.
Сірі! мук розп'ятого найближчих
ми не пожаліли справді.
Тяжко, падаючи, вкрай заслонять
пасма винограду—камінь:
горючи з багризни, мов на скронях
сонця—в скорбі нескричанній.

Любі небесам, як немовлята,
ниви, з поклику безвинні—
так зеленими слізьми димляться
спочувати! день розвиднив.
Змучився, розкривши пальці блідні
в игертву з воскресіння повну—
спогад гробовий: Хто кротко свідчить,
на залізі вмерши кров'ю.
Пробудився в зверхнебесній страді,
сходячи між ниви хресні.
Голосами в колосках прибратись
тайні! — зв'язана, як перстень.
24,25.Х.64
СЕДЬМИРИЦЯ

їх серця з любови, зверхбвітами,
рвуться, висповідь ведучи:
що Отець наш Бог,— і відмикати,
з ланцюгів підсвіття, душі.
До всезем'я їх провістя завжди,
в сонмі духів короговних:
линуть! мрії, що, небесно справжні,
з олтаря огонь оновить.
Там, промінячи в жаринній ризі—
раною грудей і кров'ю,
сходить на престол Суддя: розкрити
книгу з хресністю живою.
Сім перед очима: сім найближчих
звісників, при брамі церкви;
їх серця в палких високосвіччях,
виспівами невичерпні.

Там обличчя: ввік незаходиме:
світоч скіній надвселенських.
І до нього славлення ростиме—
океан лілей при скелях.

Над святими кручами світанків
і річками трунних жнив,
біла літургія в несказанних
тайнах чаші—світ снажить.
Сторожі—сповідниками в царствах,
пламенними! сім: глядять;
і не стихне правда світлодарча,
з ними в жизняних садах.
27-29. VIII.64
СИЛИ ДОЖИДАННЯ

Ми присуджені в круги при громі;
тяжко грішних розділяють.
А з огненних пальців сонце кормить
океан, мов сизу чайку.

Він обкинувся в найзеленішу
одіж: до плеча, з пориву.
І, в хрещатій, діяманти впишуть
знак— цро тишину розкриту.

Миро в склянчинці несуть пречисте—
з хвиль прочани, в біль спокути:
тільки полюбіть! і тільки кличте
враз до серця сколихнутись.
Невидимі йдуть вітрила в світі,
вістячи з грози, на розсвіт —
тронний вирок: про серця, сповиті
в небо, над гроби морозні.

Бо вгорі навік тернова гілка
через світ, як меч простерта—
в слово блискавки, і смертно згіркла:
до чола при грізник дверях.

Страшно море сліпить, грима страшно
в синю мідь коло гробниці,
звідки,— серце преднебес найстарше! —
сходиш: дітьми приріднити.
Як моря з святою течією,
близиться в круги життя—
вічність! айстрістю росить своєю:
всіх до чаші дожида.
21,27.IX.64
ВІДНОВЛЕНИЙ ВІК

Добра! що ділило з гіркотою,
промина при стрічі в дверях.
Слід образи зник перед тобою:
в просвіті—як вітка мертва.
Чужости листок згорів найлегший
без докорів і без гніву.
Згода в денній, що лилась на плечі,
в ясності: зближа незмінну.

Недовір'я з накипу на морі
скинуто в піски назавжди.
Мирні ми; сердечністю промовить
дощ—понад прибій, діждавши.

Чисто! що між нами тільки знане,
збереглося в тихій тайні.
Так огненна білість не зів'яне—
пелюсткова, й не спитатись.

Ти—первоцвіток, любов єдина;
ти—двозір'я знов знайшов.
Бо з полону голуба неділя
вирвала: з гілок, як кров.
Нам любов—світильниця несмертних,
а розвага: іскра в трунність.
Над гробничний дощ, навіки меви! —
відлітати в круг спокутний.
НАПРОТИ ЗИМИ

Біля сонця перейшли, обнявшись,
пари: зріднені, без смерти.
Там до грядки радощі, мов наші,
горнуть пальці хризантемні.

Де моя порада? в межі люті
вбризкано залізо скарги.
Бо замкнули згадку—в сніг розлуки,
в кістяки квіток підкарних.

Кличу в гори, без відмови кличу,
серцем на прощання блідна...
Вже: сестрою! в зірку вже найближчу—
звістку засвіти на східцях.
Чути в борі з темністю верхів'я
від снігів дихання строге.
Чистий голос! рукави відхилять
від вікна—огненне горе.
29.IX.64
ОСІННІЙ ХІД

Вже і осінь: пурпур від галузки—
спалить, віяний листками.
І в тривозі душі нерозлучні,
почали грози лякатись.

Знов до жарової став криниці
жовтень! — воскова жалоба.
Ллють волошки з моря блиск: мов снитись;
привиди в дощі ворожать.

Ніби пари шлюбні на доріжках,
діти в почеті ведучи...
Там —жоржинністю, з туманів, ближча—
наречена: в слід медунки.
З моря, як дзвіницями, розсвіття;
чути смуток невичерпний.
І в стовпи горить вода правічна,
проти скелі при чернецтві.

Світоч твердо в полум'ї посвяти,
на лазурність несходиму—
підніма й хрестами бору ставить
знаки про довічну схиму.
З.Х.64
З'ЯВА

Вкруг отрутами злоба димить
над руїною: рудими.
Вкруг—яа мідь стара, сердита мідь:
день без милости відмірить.

Перетерплюй, серце! не скорися
на піски до скорпіонів.
Бо і ризницями кольориста
осінь до стіни полонить.