ГОРІННЯ ГІЛОК
ПЕРЕДВЕСІННЯ СВІЖІСТЬ
НАДІЯ—ПРОТИ ЗИМИ
ПРИБЕРЕЖЖЯ ОСТРОВІВ
ОКРИЛЕНИЙ ОСТРІВ
СОНЦЕ ІДОЛЯ
ВИСОЧИНА ВЕСНИ
ВЕСНА САДІВ
НЕСПОКІЙ ВЕСНИ
ВІКНО ВАШІНҐТОНА
ВІДНОВА БЕРЕГА
ПЕРЕМІННІСТЬ
НАДГІРНИЙ РАНОК
ВЕЧІР ПЕРЕДЧУТТЯ
НАДІЯ БЕРЕГА
НЕТИХИЙ ОКЕАН
БУРЯ
ТУРБОТА
МАЙБУТНІ РОСЛИНИ
ЖАЛЬ
ПОГРОЗЗЯ ОКЕАНУ
ПЕРЕХІДНИЙ БЕРЕГ
НАДВЕЧІР'Я
ПІСОК
ІСПИТ
НАБЛИЖЕННЯ
ТИШИНА
ПРОХОДИТЬ ВОЛЯ
ВЕЧІР ОСЕНИ
НАПРОТИ НЕГОДИ
ТИХИЙ ВЕЧІР
ОКЕАНІЧНИЙ ХІД
МОГУТНІСТЬ
ВОСКРЕСІННЯ СОНЦЯ
НЕСАМОВИТІСТЬ
ПРИБІЙ ХОЛОДНИЙ
РОЗСВІТ МОРЯ
ПРИБЕРЕЖНИЙ ДОСВІТ
ПОЧАТОК ЗИМИ
ГОРІННЯ ЖУРБИ
ПЕРЕДВЕЧІР'Я
ОБЛИЧЧЯ МІСЯЦЯ
ВІДХІД
НІЧ
ПЕРЕРСВІТАНОК
СТИХІЯ МОРЯ
НАДБЕРЕЖНА ЗАВІЯ
ЛЬОДОВИЙ ПРИПЛИВ
ПЕРЕДБУР'Я
ВТІШЕННЯ
ПОЛОНЕНІСТЬ І НАДІЯ
СНІГ
ЗИМОВА ПТАШКА
ТРАВИ З ВЕЧІРНЬОГО ПРИБОЮ ..
ПРАВДА МОРЯ
СВІТЛО
ВІДТВОРЕННЯ МОРЯ
ПЕРВОЦВІТОК
ВЕЛИКДЕНЬ
ПОГРОЗА НОЧІ
ПРИКМЕТА ТРАВНЯ
РАННІЙ ЧАС
СОНЦЕ
ВОДОСПАД
МАК
ПОЧАТОК ПЕРЕБОРЕННЯ
ЛЕБЕДІ МОРЯ
НИВА
ВЕРБИЧКА
ГРОЗОВИЙ ЗАХІД
ПОРУШЕНА ХВИЛЯ
ТУРБОТНИЙ ОКЕАН
ПІДЗЕМ'Я ДИВОВИЖ
СЕРПНЕВИЙ ПОЛУДЕНЬ
ДОРОГОЦІННІСТЬ ПОЛЯ
ПЕРЕДВІСТЯ
НЕВИЧЕРПНІСТЬ
СТЕЖКА СЕРПНЯ
КВІТ
СВІТОВА ЗОРЯ
НАДЗЕМНА ДОРОГА, ЩО—вночі . ,
ДЕРЕВО
ПЕРЕДСВІТ
ПРИСМИРЕНА ХИЖІСТЬ
САМОТНЯ СОСНА
СВІТАНКОВИЙ ЛАН
ОСІННІЙ ПРИБІЙ
ПРАГНЕННЯ РАНКІВ
ТЕПЛО
НОВИННИЙ ПРИПЛИВ
МОВА МОРЯ
ПРИХІД
СПОМИН ПРО ТИХИЙ ОКЕАН. . .
ЧАСТИНА ДРУГА
"Бачите нині, бачите, що це Я,—і
нема Бога, крім мене. Я умертвляю
і оживляю, Я поражаю і Я сціляю,
і ніхто не вибавить від руки Моєї".
(Второзакония 32:39)
НЕВІДОМИЙ ВІДХІД
Ти в тойсвітті! серце недосяжне
посмутніє з білих снів.
Чи від надвіконня спомин згасне? —
вже в світильній стороні.
Мов до стрічі: лан дівочний, любий! —
з поля кличучи, в сім'ю:
легіт—лан конвалій приголубить,
і сколише в тінь твою.
Чи істота рідна, з бурі чайка,
близиться в обвал зірок?..
Де з ночей пожежа нескричанна—
мчить: від звірів чотирьох.
Невидимо,—чути кров'ю в листі
до пташин, як відсвіт, чути! —
блискавки на плечах пломенистих
рушать нари через тучі.
Там любов мина, на груди склавши
згаслі руки: галузки...
Щестикрилля горличинок, з ласки,
відведуть огонь близький.
Чи з години горя, чисту згадку
в книгу океан склада...
Чи забуто душу неспоглядну? —
що пройшла, в страшних садах.
16,23.V.64
з
ВІСТКА НЕПОГОДИ
Поруйнований ребром, на морок —
бідний корабель поблід.
І в негоді доцвітавши кротко,
не озветься вишня вслід.
Складені, як сном, труна замкнула
неживі на грудях руки.
Не погляне скарга, й крізь безум'я,
зором тиха! біль спокутний.
Марево до мене пломінь водить:
біля каменя розлити,—
мучиться від смутку; спогад жодний
зойком не замовкне в зіллі...
проситься, всивівши, в час нещастя,
й душу з таємиці кличе:
море скорбне! почина ячати,
в кручі вдариться найближче.
29.У.64
ПЕРЕМІНА СМУТКУ
Зелениться скеля—мшисто вбрана,
розбива з припливу блиски.
Знов безодню моря, в свіжих ранах,
зрушено від болю звідкись.
Після жертви в сплеск течій сліпучих,
движеться: як ріллі й ризи.
Стрічних— синню, ніби спис, розлучить
доля біля східців грізних.
Серце, самотою згіркле серце: —
до замків труни миритись.
Проти моря на біді померкне
твій квітник, слізьми краплистиій.
Звідси сполохи відмечуть повні—
перстень: ти згубила в днях.
А окрайчик райдуги промовить
добрістю, що скорб зміня.
30.У.64
ЖЕРТОВНИЙ ЧАС
Ми не знали, де благословиться
на холмі навік надія:
в огнищі, відкіль—як віття з липня,
іспит мукою завіяв.
Де не згледіти біди нікому,
вся спалахкотіла в південь;
де кладуться в терні війковому
рани, і терзання ввійдуть.
Де за тебе хресно і за мене
в храмі всіх небес, до жнив—
жертвою огню життя священне
внесено! і пломенить.
Так: на кров безгрішного заколють
агнця—за ціну провин,
що зложили ми, ворожі полю
правди в колосків живих.
А воскресне серце неба, з смерти,
всвітлює до сонця—зміст:
пурпуром, як бризний вінчик терній! —
пітьму подолати зміг.
І зверхзоряні звесніли кручі:
в знак, що з-над могил не втратять
згадки! до ясминних сліз зворушить
і, як віск, жаріє крапля.
І збагрівши, океан з терпіння
в розсвіт крилами боронить,
де кривавиться ціна безмірна—
викупити кожен гробик.
Де—в любов, офіру—цар предвічний:
з виплати заліз пестерпних,
як з огню, на смерть прибитий тричі! —
сповнює: первосвященик.
5.VI.64
НАДІЯ МИНУЧИХ
Корабель чи вквітчано гіллястий:
вирости в сузір'я любі? —
і через розбурхану проклятість,
хоч і місяць ниті губить.
Чи з прощання привид не померкне?
мов браслетний сплеск, примор'я...
І журбою журавлини, в серпень,
просвіти з грози говорять:
де, на протисмертному затоні,
паруси вести безмовно,—
безгоміння тайною полонить
бідних, за кленком і мостом.
А з холма небес, огнем незриме,
над сліпими могилками,
мучиться! жаліє! кров'ю йтиме—
сонце, від хреста, скликавши...
звідти й квіття, пахощем невтомне,
зводить—коло хвиль простерти.
На безодні гробик не потоне
при його пресвітлім серці.
6. VI.64
ВСЕЛЕНСЬКА ОБОРОНА
Віється тобі листок відчаю
по ріллі течій смутних.
А крізь сон і явори читають
з блиску—про святий світник.