Океан (збірка)

Сторінка 32 з 63

Барка Василь

31 .VII.54
ТУРБОТНИЙ ОКЕАН
І.

Хвилює, доторкнувши мох,—свіжіші,
ніж сніг, уста, що посіріли.
Де побудує вал,об брилу знищить,
аж зірка спалахнула з сіллю.

На східці, ніби до комор, розіллє
прозору пряжу, в блисках персня.
Коли рушає в небо кармазинне
сам смолоскипник від безсмертя.

А сполохом рукав піднявши, вірить,
крізь бурю океан при тучах.
І думка добіга до круч, як звірів
іржавих, що веселку змучать.

І синістю спішить і гірко б'ється
об окрай скойки неземної
А рану: струм бальзамний з піднебесся,
ллючися, в просвіті, загоїть.

І небо все спроміниться іконне,
де—голуб: при світучих грудях.
Гінці морські, відходячи за сонце,
до рідної душі потрублять.

1 .VIII.54
Собі роз'ятрив серце! в хмарах муки:
наш океан, рвучись до сяйва.
Але, вмиравши в каменях пекучих,
при дверях сонця відживає.

Коли, в вінці світів—сам Агнець чистий:
стежки дарує від блакиття.
Світлити кров; крізь грози сполучити:
одна сім'я свята—надсвітня.
Скрізь творчістю чуття правічне святить,
лампадки світячи в молитву.
Ми—бджоли: скарби з соняшника взяти
до вулика, в комірню милу.
Не буде берега в негоди! бийся
кривавими грудьми, об тлінне—
до дня, як блискавка страждання бистра
окрилить—океан прилине.
І далечі його навіки згідне
двосвіччя віддзеркалять з хати.
Тоді фіялок шлях над хвилі зійде
і стане стовп огню співати.

8.VIII.54
ПІДЗЕМ'Я ДИВОВИЖ

Печера: в краплях: на тисячоліття! —
збирає розчин та будує.
Аж нанизу і зверху в роги злита,
згрозилась каменизна дуже.
Глибисті ніші виродів морозних,
рудіючи, в ряди сполучить,
їм довисає змій, мов бич, на розліт,
з вапнини звивами блискучий.

Пекельна, в серці—аж на дні, печера:
взірець драконового житла.
Ляльками на спокусу прибереться,
і душі прикайданить, хижа.

Провалить до огненного недоння —
в довічні болі воплем битись.
Мовчить! без жилки з крівцею, злопомна,
в присудженість і тьму грабіжців.

Нема пощади; німище безсердне:
й "чепіги" зіркові розладить.
Поволі, адовина в труни ствердне,
хоч вигляди квіток складавши.
Без теплоти, що і в пташиних дзьобів
дихання вжизнює до дружби.
А тільки лютість крижана позлобить
на вбивстві: в павутині ждучи.

22.VIII.5
СЕРПНЕВИЙ ПОЛУДЕНЬ

Церковна папороть окрасить гору,
де ти була, і сад близький
(Цефеєве світлиння все в погожу
траву застигло, як разки).

Гіллястими капличками чатинні
спиняються аж біля лану,
І тиша, мов з криниці! мов гостинець,
наслухана,— журавки глянуть.

До зводів: до відкритої часовні,
тополі йдуть, ставок зберігши.
Свячені роси! тільки крук півсонний
викрякує з байраків грішних...

Віщує лихо, де коріння смертне
пручас з пекла: в груди мрячні.
А джерело, а шестилисник—серце,
очиститься, і змій не ранить.

25.VIII.54
ДОРОГОЦІННІСТЬ ПОЛЯ

Судилося: огненністю в надпростір,
і добрістю в надчас горіти —
хай ця билина, порадівши, просить
від неба! від землі: в корінні.

Свою корону з рисочок рожевих
крізь блідність викружить зірчасто.
І пахощ віє, бравши обережність
бджоли: життя собі вінчати.

Мов зірки дно, в розводини барвисті—
всміхнеться, хоч не прощебече.
А випромінить радість! і повинні
почути колоски чернечі...
безгрішні, наче звіяні від скрипки,
світити в межі на неволі.
Буяють! вірять: ні на скрик не скривдять
до смерти і роси живої.

26.VIII.54
ПЕРЕДВІСТЯ

Розсипано з хмарин: як від покосів
переддощових—світло тихе.
Помножилось! хоч ворон зойк приносить:
від прірви світу ненаситець.
А не зруйнується грання органне,
в незримому соборі—щедре.
Проти негоди, голубівши, стане
повніти: розпачі відверне.

На серці моря, на свічадній книжці,—
чуття: що небеса читають.
Воно, як немовля, до них найближче:
при свічах—висловити тайну.
Крилате зло кістками перетліє,
списами скрушене навіки.
А в часослові нивок—нетужливе
життя розвидниться, не зникне.
Лілея пламінь келехів прихилить —
з надхнення, проти тьми, біліти.
Спитайтеся: що діється з лихими,
крякучими серцями в світі?

26.VIII.54
НЕВИЧЕРПНІСТЬ

Нам закричить вулкан і хату вдарить,
бо, душами глухі, не чули:
як з неба медик світляної правди
вже назбирали бджоли в вулик.

І що моря ножів? їх розпал слуха—
все чорта, не голубку в висях.
Вірніша від орди гармат, заслуга
огню, що в вівтарі відкрився.

Ромени на горі таємні й чисті:
мов віск свічний—перекрапати...
де ми від злоби можемо спочити
своєї! при річках багатих.

Душа не змій, не погордіє в домі
безгрішному, при дзвонах дужих.
І джерела, вівтарного не стомить
спокута всіх!—сіяти, ждучи.

Престольний діє провид: з колосками,
в сьозах дощів (ланок поклонець).
Все: до рятунку в істині скликати,
і вінчик неба не схолоне.

26.VIII.54
СТЕЖКА СЕРПНЯ

Прозначується в винограді справжнє
єство життя: барвить, повніє!...
Між душами повторено—чи в празник
воно чи в похорон сповите.
Що добротворчий дух і світла стежі—
в крові приявлені назавжди:
відчуємо, коли душа обмежить
жадобу і подужа звади.
Ідем нагору; стрінув хрест;а далі
білиста, через мох, трава—
сама вінками знявшись, поглядає;
і мертві камінці вкрива.
Над нею найдрібніший, мов бджолиння,—
і фіолетний, став на південь:
каганчик став! і процвіта в служіння
забуте, а для неба рідне.

28.VIII.54
KBIT

Легкозелена дужка і вгорі
чотири чашечки в росинах...
Розквітли повно! їм в огні згорніть —
нитки свічні, то не розсиплять.

А далі, невиданно в світнім місці,
жаринка жевріє опівдні.
Леліє з стрілами поломениста,
як мерехтіння—ледве видно.