Несамовиття війн, зірок пелюстки —
на міріяди гроз приносить.
З неволі сині клавіші відпустить,
а трудиться на пінних кроснах...
Будує: в гуркоти доткавши сяйво,
і омофор гойдає в мушлях...
моя далека! звістка воскресає,
як громовиця, мчати мусить.
І чайчина печаль не буде сивим
крізь промінь пориванням битись.
Малюнок полум'я з біжучим схилом
валів: віщує, мов любисток.
І скойка, сирота в пісках самотніх,
погаслого ридання повна,
зернинки неба позбира сьогодні—
вродити, наче зірку, спомин.
2.Х.53
МОГУТНІСТЬ
0 молодість, палання келех свідчить,
де в сутінку—драконня глибне.
Але галузка волі вся навіки
тебе кохає й не загине.
На зривних межах океан і в змісті
блаженному: мов кобзи котить.
Пожевріє в сновиддя ненавмисні,
чаїнку вбризкавши до кости.
Але стріпнеться, рада: крильми—хвиля,
крім сонця не шукає свічки.
Усіх до вічности вітрила звільнять
блакитні: в світлі розговітись!
1 по дорозі дзвони при безодні,
мов лук, помножуючи гомін...
що всім любов! що Божа воля зводить
світи святі й волошки скромні.
З.Х.53
ВОСКРЕСІННЯ СОНЦЯ
Доснилось небуття! світанок стеле,
ворожачи, в лампадки лине:
все—від вінця, і серце вже веселе
проміння розкидає миле.
Все—від вінця, що просіяє вище,
ніж квітка до кохання кожна,
ніж казка й візерунок!—море віще
споглянути з огню не можна.
Чи мріє вбогий птах, де заблукає,
обличчя неба відшукати?
Нам: не гординя! не брання лукаве,
а погляд праведний до хатки.
Все—від огню, що розкриває ранок,
до милосердя душі кличе.
І сполохи з свічад збирає гарно,
і течію веде світліше.
З.Х.53
НЕСАМОВИТІСТЬ
Р
Мов дух життя жаріє й прибігає,
ведучи в гніві сивих левів.
Провістя з скарбу півдня недоганне,
промовить при біді лілейній.
Прозорим громом пролетить проз палі,
немов котивши гостру зброю.
А в скорбі—пітьми білих лір припали
під пальці низкою швидкою.
Перебирає їх: чи то страждання,
щоб піною скипіти знову?
Сяючістю думок громада давня—
хмаринна, сходить надо мною.
Але зелена гіркота недолі
катується, огнем повніє.
Смиренний птах сопілочкам доволі
радів: де світлення нетлінне.
Як блискавка, споломенить могутність
валів—димуча, що від нетрів...
летить! завісу сонця рве, вгорнутись—
немов страждання в спів несмертний.
8.Х.53
ПРИБІЙ ХОЛОДНИЙ
Це—потяг срібла перекине з бігу
і спалить на піску: в кипучість.
Тоді мелодію ланів побідну
пограє, мов рояль найдужчий.
А птиця промені шовкові звірить,
на кросні між водою й небом.
Диміє час по кучугурах сірих
пісків! і скоєчка де-небудь.
І нива йде за нивою: тривожна,
а враз відчинить сонце двері.
То не радіти вже тобі не можна,
як небеса навік відверті.
Немов фіялки нагадає хвиля,
і розгорится добрим сміхом.
І що було святе, єдина—мила,
благословлю в казанні тихім.
Пророчити з свічада буде море,
в нім до краплинки долю видно.
Це—камені горять і вже не змовкне
грози бажання висповідне.
8.Х.53
РОЗСВІТ МОРЯ
Відкіль: мов кондорами князювала
спокуса, зверх новин припливна?
Мов—цвинтарна, докинувшись, навала
промовила з морського лиха.
А нетерпляча думка в дожиданні:
до правди, що найближча церкві...
Де в ранах—світлення хреста всевладні
позвати: крізь відчай простерлись.
Та в літургійний зріст при грізнім горі
світліє втішення недільне.
І морю згірклому про зміст говорить,
і чайці, що віддаленіє.
Одвічне чудо, видністю найвище,
в біді знаходить кожен човен.
Святе терпіння—нам серця збудивши,
на білій течії відновить.
8.Х.53
ПРИБЕРЕЖНИЙ ДОСВІТ
Все наростає розбиття тривожне;
все збіднюється квіття любе.
А вибухи глибин минуться може? —
хоч море, як пожар, хвилює.
Розвинув досвіт корогви роздільні,
з благословення: звід торкають.
Коли знедолено живі надії,
а хижості ростуть без краю.
Горить пророцтво: погляд, весь блаженний,
мов над іконостас приходить.
Знов голубіє усміх трав—не стемнить
півмертва хмарка при негоді.
Будує воскресіння цвіт свій! свідок—
життя: шляхи від нього витче.
З престолу, як залічим біль сусідній,
нам сонце перстень дасть, предвічне.
8.Х.53
ПОЧАТОК ЗИМИ
Холмами вихори домчаться жовті;
десь відійшла душа: від будня.
Одна, високий пристанок знайшовши,
при сході моря звала, люба.
А сніжні тучі сунуть подорожні—
до саможертви, що в деревах.
Там поломінність шепоти примножить;
від віття скружується, стерпла.
При острові негода барву в'яже,
що на руках лісів—і впасти.
Висоти щирі: їх крило відважне,
привча терпіти при нещасті.
Земля примерзла, і легкі сніжинки
мандрують рідко! вістка скромна.
А монастир ялин прийшов служити:
молитва над труною моря.
11.Х.53
ГОРІННЯ ЖУРБИ
Зустрівся втомлений туман травинці
(де листя шелестить об камінь);
він з пурпуру й вина й огню навислі—
торкає шатинки: не сплямить.
їх свічено, мов з бігунів, звидніти,
з галузок жалю непорушно.
Відтіль прозоре полум'я, без кривди,
очиститься і прийде в душу.
Без смутку, зміни океан звіщає,
прийнявши образ неба дужий.
І в тиші, понад гробище піщане,
літає пташка, спів прядучи.
А часом барва листкова, мов крапля,
покине дерево надхненне.
Надія сонця: голосами красна,
минає сосну біля мене.
24.Х.53
ПЕРЕДВЕЧІР'Я
Одна неголуба, мов чайка, тайна—
від світоча від огняного.
Коло його вікна душа спитала,
чи горя від розлук надовго?
Бо збір'я грозиться, грудьми хмаринне,
пролитись найбліднішим снігом...
А просвіт ниву щогол не покине,
як мрія: при нещасті їхнім.
І вже суперник домовині водній —
жаріє ясенок і втішить.
Хоч білий човен звісток не приводить
твоїх, при хвилях найсивіших.