Земля: ні журавлів журби не видно;
на похорон згоряє небо.
Моє, в труні! згоряє сонце: вбито
його серед гілок погребних.
І чорні корогви дощів надходять
над лісовою кров'ю в бурю.
Нам нивку кораблів збива негода,
нам—чи свічки страсні прибудуть?
З безодень ревами драконні пащі—
нам рушать хатку: скорбну білість.
Де палить блискавка, до серця впавши,
чи маки розцвітуть найближчі?
Земля—мов кармазин! від горя трепет;
з огню завіси неба страдні.
Завії суджено: терпіти треба,
де й річка почина ридати.
25.XI.52
ОСТАННИЙ ЛИСТОК
Переліта листок від кленів любих,
по полю грудня—мов з дитинства.
Трава червона: до псалмів побути
в окрасу, ак з вогню, рідниться.
Сувора мова! свіжість грізна: з вістря—
від списів вітру, моа дружинних.
Та радости рукава білі світять
снігами—в береги, в спочинок.
Як раптом чайки найчистіші звіють
родинами з безумства пустки.
Там ревний попіл моря, рівний звірю,
з руїни до казок відступить.
Жалію тихо, ти—світанків серце
минула, йдучи проз лілеї.
Листок крізь сніжну повість пронесеться,
як тінь від серги від твоєї.
2.XII.52
ПЕРЕМІНА ЗИМИ
Знов океан: поволі думи сплячі
розбуджуючи, ніч оскаржить.
Як не забути ні вікна з плачами—
в розлуках, при нарузі вражій.
Ми бальзамину милости до звістки
ждемо, огонь безгнівний звучи...
до тебе в процвіті з листків посвідчить,
крізь кригу відімкнувши учти.
Доквилить з'явцями посмертя сніжне,
де й чайки з ними посвітнулись;
де ожива,— все надбережжя діжде! —
знов океан: мов зводить клуні.
Власкавляться в лугах, через блакитність,
первоцвіти, відкриті з грозок.
Та буде церква неба в спів свічіти
над зорями,—що серце просить.
20.ХІІ52
ДОЖИДАННЯ ВЕСНИ
І.
Досвіття—воду, в розпали беручи,
як вишитий рушник, накотить.
І про черешню спомини квітучі
відізвуться: над сніг жорстокий.
По морю ходить парусів лебіддя:
з печалями—втішати душу.
Відколи блискавка безслідно збігла
за ниву, в холоді недужу.
В піски—вся мила! вся безгрішно свіжа
прозорість на узор приходить.
А з криги зойк листків: застигли в брижах,
мов знаки до замків загробних.
Мороз; янтарний океан змережив
прислон чаїнок: призьбу горя.
І вечір вій твоїх—мов безбережний! —
і серця гілочка негорда.
3.1.53
ДОЖИДАННЯ ВЕСНИ
II.
Зідхне земля; їй процвісти в надію
призначено при всій доріжці.
Вістить: "Я світло діядем надіну,
як витерплю ридання рідні!..
колиску підведу в південня строге,
де в ній відплачеться пелюстка".
Стань, ліліє—розрадничко! стань, госте,
де моря біль: мов гори ллються.
Довіку віритиму в знак лампадки —
бо мир від посвітів блаженних.
Нам—берег вербний! де хатки згадати,
і празники і райдуг жеврій.
А моря голоси в музичній скриньці—
з валів: тойбічну силу кличуть.
І скоро шестикрильці півдня сині
освятять молоду цвітинку.
17.1.53
зимовий дощ
То—сиві сіті! косі; їх минаю;
їх проліски крізь сніг почують:
їх шуми тяжчі, ніж із водограю,—
над скаргу глибини біжучу.
І від пустельности зими, в тіснотах,
вітрів'я хвилю сірокрильну
крізь сіті зливи з поблиску приносять:
сточити прибережну кригу.
Там забуття пройшло по всіх травинах,
оплакане ченцями лісу.
А знов зелені голоси повинні
зійти в годину передвісну.
Тоді розіб'ється біда відчайна—
при острові об корабель.
У просвіт пара чайок прокричала,
де вість—віконце голубе.
24.1.53
ГОРІННЯ ГІЛОК
Крайнебо жевріє, мов кров троянди,
скрапаючи на течію.
Дві іскри, зверх берізок непорадних,
мою несуть весну й твою.
Як ніжно наостанок гілка ближня
прощатися від ночі спинить.
Коли мені, мов хуртовина, зблідла
розлуки тінь—де скель спочинок.
Відклонить холод посивілий килим
від вікон квітня з небокраю.
Як зірка, двійками хлюпне й похилить
конвалія—світучу краплю.
То буде знак мені, бо пташка добра
обізветься в життя безгрімне.
Мов тайна соняшна, мов правди образ,
надсвітня свічка з нею мріє.
29.1.53
ПЕРЕДВЕСІННЯ СВІЖІСТЬ
Земля німа; але цвітиння дуже
ввижається над гибель справжню.
Бо трави в сні: собі світило дружнє
крізь сніг причарувати прагнуть.
Хоч і солоний бризк і рев жорстокий
від прірви з бурунів згрозився...
Крізь сніг: чи вдариться об кручі сокіл
грудьми, шукаючи верхів'я?
А в свіжості—рукава квіт оббризка,
з полян пробуджений до тебе.
Вже і тополя шепче: не барися! —
де море в льон високостебле.
Принесено намітку, в бубнах брану,
з огню весільного найближчу.
І свічі: стрілками лілей: відразу,
над смертю, океан пронижуть.
31.1.53
НАДІЯ —ПРОТИ ЗИМИ
Приплив розкида килими, сплеснувши,
під скелі; скойок гострота.
Десь, посеред стовпів огню, послушник,—
чуття моє: весни спита.
Що смерти страх? біднішому від чайок;
аби діждати з неба ласки.
Твою стежину верби зустрічають,
і нитям сонця в воду впасти.
Прозоро; мов кіннота моря котить,
свій найсиніший збір довівши.
Жадання, що розпалить кров крізь розцвіт,
збирається з твоєї вишні.
І південь бурунами повирує
дихання в сплесках божевільне.
Неждано, з ластівками, білоруке
від тебе щастя в двері ввійде.
6.II.53
ПРИБЕРЕЖЖЯ ОСТРОВІВ
Пустеля та костер; туман глухий;
і сам сирітський просвіт мовкне.
Коли розвидняться живі луги? —
не як розвалля скойок мокре.
Полонені в любов; помучить сум —
вузлами змій до кроку в'ється.
І море гнівне без вітрил чомусь,
без відклику від світла в веслах.
Чиясь душа збирає острови,
всміхнувшись: лагідно, як діти.
Жду! проліски терпіння—ти зірви,
дочасні, в тихості недільній.