Океан

Сторінка 3 з 6

Лишега Олег

Свої фігурки я міряю долонею: у мене вона з короткими грубими пальцями.. одна долоня, долоня з зап’ястям.. Дві долоні — вже забагато для фігурки, вона тоді виривається зі свого світу, де все обжите, тепле — там вони мають спільну мову і статуетка з грецької Танагри легко порозуміється з єгипетським розфарбованим яструбом.. Але вище — світ довільний — там інакші закони, і важче впоратись з вітрами — вони дмухають холодом з усіх кінців.. там волаєш, але чи хто почує?.. Вітри — я маю на увазі не простір і час — адже кожна добра статуетка живе у вічності — а погляди людей, їхні думки.. а саме вони дмухають холодом чи вогнем.. При свавільному збільшенні вони зі свого пантеону переходять у світ суєтний.. там вони маліють, бо вже віддавна там панують ідоли.. А статуетки малі — це міфи.. завжди вільні.. Втілені досконалі міфи.. Їхній світ — як долоня.. У висоту статуетка безконечна, бо кожна — уламок, частка небесного стовпа..

У Торонто, якраз, коли лосось сунув на нерест з Онтаріо.. дивно, що так пізно, на Лабрадорі вже давно лежав сніг.. Ми з Кетлін домовились зустрітися перед національною галереєю.. Орієнтиром мала бути майже у центрі міста велика скульптура Генрі Мура.. Від Онтаріо це недалеко, і пішки досить швидко знайшов.. Вона була перед самим входом — з бронзи.. Величезна, як на вузьке перехрестя.. Її навіть важко так зблизька розгледіти.. то було наче гігантське вухо з дуплом усередині.. Крізь нього, мабуть, туди-сюди снували діти.. І дупло вичовгалось і сяяло.. Колись таким сяйвом світилась спина і грива лева-водолія навпроти святої Софії.. так і хотілось у те бронзове вичовгане сідло покласти свою долоню.. Кетлін з’явилася раптово на своїм ровері.. наче не помітивши мене — філігранно об’їхала бронзового боввана кілька раз.. вона легко кружляла..

Усередині було багато Мура.. Був його окремий зал.. Уже тоді я знав, що він одружений з киянкою Вірою Радецькою і вони щасливі були в тому столітті.. Чи хтось спитає, чи я коли був щасливий?.. Кажуть, молодого Мура так вразила одна мексиканська кам’яна фігура, що повік зачарувала його.. І справді, там вони всі лежали, хто як, більші, менші, але все то була одна Вона.. З каменю, бронзи і дерева.. Трояка.. Довге динозавряче тіло з незмигним черепашим чи зміїним поглядом.. Виляглася.. Ми з Кетлін були самі, продовгуваті тумби трохи нагадували надгробки у величезній, не надто освітленій залі.. було моторошно.. Галерея уже зачинялась — після дзвінка ми перебігали через якісь інші зали — і ось перед самим виходом збоку стояла скляна вітрина — наче просторий кубічний акваріум.. Звідти визирали якісь темні фігурки.. Усі невеличкі — на півдолоні і менші.. усе мисливці, рибалки.. Я припав чолом до шкла і не міг відірватись..

Що мене так тоді зворушив отой акваріум?.. Може, те, що вони такі крихітні і їх треба дуже уважно розглядати.. бо вони хочуть тобі — самі тобі усе оповісти на вухо — і як радіють коли піймали рибину — чи просто пливуть у своїм каяку поміж крижин.. Така просто крихітна фігурка була володарем простору.. І вони більше чомусь запам’яталися, ніж ті циклопічні торси Мура.. Кетлін бачила, що мені подобається, і вже надвечір заглянули до невеличкої приватної галереї.. І знов місячне сяйво кістяних бивнів.. фігурки Седни.. Власник галереї довго розповідає про напівжінку, напіврибу, напівзмію.. Кет довірливо знімає з пальця перстень, показує сивому, поважному чоловікові.. Той уважно розглядає його під лупою.. О, це унікальний перстень, срібний.. дуже давній.. Я краєм ока бачив — його і Кет.. В усьому темному, майже чорному, у капелюшку з вуаллю, у мережаних білих рукавичках.. І перстень — срібний з черню.. Великий предок ведмідь — він могутній і темний — а всередині в його череві біліє, вилискує олень.. його жертва.. Але увесь цілий — з рогами і на бігу.. Він і там біжить, в темному лоні.. проти вітру — живий.. Ведмідь з духом оленя..

У темряві вона відп’яла свого велосипеда від дерева.. Високий, сильний стовбур дерева ґінґо.. чи не найдавнішого дерева на світі.. Його мокре листя світилося після дощу.. Здається, там я її поцілував уперше.. Кетлін Робертсон, співоча пташка.. Ірландка, солістка групи "Небесна арфа": вона співала у супроводі зоряних шумів, записаних на борту Аполло.. А писати їй можна було на ім’я Кет Емеральд.. Смарагдова Кет.. В останньому листі вона попрощалась: ми вийшли з різних колодязів.. я відповів — так, але на глибині вони десь поєднуються.. Під мережаними рукавичками її пальці були прохолодні..

Сьогодні пробував назвати колір неба: ніби й близький до бірюзового, але надто різкий: чи є кольори без назви?.. часом, у сонці, вони пропадають.. Бірюзовий проявляється хіба що, коли льодохід на Дніпрі — ранньої весни проявляється у небі відблиск переможеної зими.. На сухому вершку старої яблуні проти неба шпак сидів і співав собі.. Там не було тої пристрасті, коли маєш когось спокусити — вона була вже в дуплі — але це було від задоволення.. собою, світом.. Занурений у себе.. Він не заплющувався і не впадав у транс — сидів собі і ледь роздував щоки.. звук сам вилітав з дзьоба, той лише клацав, лускав.. присвистував через ніздрі.. Збоку — він ніби сумовито роздумував — очевидно, це був блюз.. Але й невеличкий оркестрик, коли в хід йде все — ляскання губами, пальцями, долонями, чи просто вертінням голови і підморгуванням.. Так колись в давнину споживали пійману рибу чи звіра — не пропадало ніщо, жодна жилочка чи кістка..

Я раптом побачив латку справжньої бірюзи.. На ціле небо, з півночі сунули опалові важкі хмари — і лише віконце на півдні — чиста бірюза.. Я не бачу на землі кольорів: грубо — так: тепле, холодне.. Але впізнаю більше символічно, традиційно.. І лише барви на небі — завжди несподіванка.. Які важкі Сезанові натюрморти — замкнуті у своїх формах грушки, яблука.. світлі і темні складки драперій.. І яка повітряна.. прозора гора Сен-Віктуар.. Бо то все небесні — зовсім інші барви.. Гавриленко останні роки дуже горнувся до Сезанової кристалічності в зображенні гори, сосон.. І жодного натюрморта.. Ніяких плодів у вазах, квітів.. Повітря!.. І остання прогулянка його була на любому Дніпрі — у вітрі, на водяних крилах.. Далина — його вічний мотив..