— Бідолашний Марко...
А біля Марка край жита вже купа людей. Прийшов і дід Гусак — йопб за наглядача призначено біля Марка, поки приїде начальство і скаже людям, що далі робити. Я стою, притулившися до Марини, мені страшно, і Марина, витираючи однією рукою сльози, другою водить по моїй голові, тулить ту голову до себе.
— Бережи свою матір, допомагай їй,— каже вона,— бо бач, що буває на світі з хлопцями, у яких немає ні батька, ні матері.
Я слухаю Марину й бачу Марка Золотого іншим, піж зараз. Ось віп серед нас з шкуринкою від того хліба, який печуть й якономії. Ця шкуринка така завбільшки, як полумисок, тверда і блискуча. Дівчата у панській пекарні перед тим, як садовити хліб на черінь, припліскують кожну хлібину мокрими долонями, і чим краще приплещуть, чим жаркіше натоплять у печі, ТЕМ блискучішого і твердішою вийде шкуринка. В якономії в обід хлопці їли капдьор з —ваганів — довгих коритець, а Марко ЗОЛОТИЙ окремо, з цієї шкуринки, як з полумиска, і вона була така тверда, що не розкисала. Шкуринка попадала найметкішому, а Марко Золотий міг стояти па коні, коли він біг навскач, драв горобців у колодязі між цямригїами і стрибав на ходу з коня через борону, перекинуту зубками вгору. Скидан Кирило теж хотів був перестрибнути, та впав на зубок. А цього разу й Маркові не пощастило: відбив печінки.
Минули довгі літа. Давно поховали Марка, десь нема вже, мабуть, серед живих і Марини. І тим більше хвилює мене щоразу пісня, яку я чув у своє раннє дитинство: "Ой у полі жито копитами збито..."