В цей тлум, у це стовпище, де кожне посідало відведене йому місце, чернь, сірому — робочий люд заганяли, періщачи нагаями. Турму за турмою. Щоб дивилися, запам’ятали і заказали дванадцятому коліну, як-то брати до рук шаблю.
Дорога від замку і до місця страти обсаджена уланами. В шоломах, в панцирах, з голими шаблями вони завмерли, розтягнувшись двома рядами.
Морозиха і бандурист потонули в людському морі, яке вишумовувало навколо Савур-могили.
Із замку виїхали вершники, а за ними котив високий поміст на колесах. Хтось уже побачив Морозенка: він прикутий, як смертник, до щогли. Хтось побачив і ката, як він сидить у червоній сорочці, а всі його струменти — на колінах.
Людський вир скипів і занімів: кунтуш і каптан, кирея і сіряк, хустка й очіпок — кожне подумало: "Добре, що не мене", — й затамувалося, крім їх двох — Морозихи й бандуриста. Морозенка везли на помості між двома рядами озброєних кіннотників, а вони думали одну думку: "Ліпше б нам бути у заковах, ліпше б нас везли на страту".
Бандурист підтримував Морозиху, щоб не впала. Вона побачила його, свого сина— стоїть на помості, прикутий до щогли. Поміст пливе, а він стоїть і дивиться. Впізнала його. Простий, рідний — не зігнув голови. Дивиться — кожному заглядає у вічі. Кого він шукає?
Сльоза затуманила старі очі.
Морозенко стояв на помості, дивився, шукав її: де ж їй ще бути, як не тут, серед людей? Вона ж — його мати.
Бандурист тихо перепитував:
— Вже виїхали? Вже піднялися на гору?
Вона змахнула сльозу й ледве сказала:
— Дуже блищить зброя…
Нова сльоза набігла на очі — світ їй затуманювався.
— Сину-синочку, ой сину…
Бандурист її підтримував. І вона міцно вчепилася однією рукою за бандуру на його плечах.
— Іржавіє, старіє зброя, але не зіржавіє, не постаріє пісня, — шепотів-молився сліпець-бандурист. — Допоки живе пісня, хіба іржа в’їсться в душу?
Морозенка поставили на Савур-могилі. Його не стріляли і не рубали на четі — живцем виривали серце.
І тоді велерозумний суддя лукаво сказав:
— Дивись тепер, Морозенку, на свою Вкраїну!
Ясновельможне панство, а за ним і дрібна шляхта відразу ж стали насмішкувато перешіптуватися. Сірома понуро мовчала.
Він ще стояв.
— Сину! — крикнула Морозиха і вдарилася об землю.
Від її поклику все здригнулося, отерпло і наструнилось — люди, коні, трава.
Він тріпнув своїм кучерявим чубом — козацька голова зависла у пісню.
Ой Морозе…