Не виміряти її й не обчислити, й нічим її не зрівноважити!
Дівчата — селянські босоногі, засмаглі на сонці дівчата — вибігли на шлях і стовбичать купкою, несміливі і в той же час надзвичайно відважні. Вони винесли трохи харчів у пеленах... Вони прибігли з недалекого, розбомбленого й напівспаленого села й принесли вареної картоплі "в мундирах", хліба, огірків, помідорів, щоб роздати хлопцям, що отакі вимучені й вистраждані машерують в хмарах пилу. Вони чужі й незнайомі, але рідні. Це ж, може, ті самі, що недавно обороняли їх і їхню худобу від німецького грабунку, від наруги, від глуму...
Вони нічого не кажуть, вони тільки простягають руки з дарунками й дивляться очима, повними сліз, на кожного. І їм ніхто нічого не каже. Цей шалений час не потребує слів, женучи все скаженим темпом.
Хлопці мовчки беруть харчі, інші цілують дівочі руки й машерують далі. Вони такі закурені, що на них не видно лиця, тільки біліють зуби й білки очей. Хлопці махають руками на прощання, а дівчата стоять і плачуть.
Їх раптом здмухує вогненний гураган... Немовби за кару за те, що вони дали цим приреченим риску хліба й краплю співчуття — краплинку дівочих сестриних сліз.
Вояки сидять під ліском на траві, витирають піт і кров з облич та з подряпаних рук, зіпають від утоми й одчаю і вголос міркують про ворога — вставляють мляво слова поміж тяжкими віддихами. Розмова снується навколо питання: який він? Що то за сатана і як вона виглядить в дійсності? Кожен хотів би взяти й помацати його за горло.
— Який же він? — питає білявий хлопчина, з акценту, видать, лемко, тоскно позираючи вгору, в задимлене, вібруюче від гудіння сталевих джмелів небо бажаючи на власні очі побачити того, що сидить в тих пекельних машинах.— У, дияволяка! (Крізь сльози безсилої люті). Який же ж він?
—А чорт його знає,— відповідає йому втомлено якийсь степовик і далі цідить глумливо, саркастично: — Може, там якась Гризодубова літає... Его ж...
— Або Йосипенкова,— вставляє інший байдужим тоном.
— А вона ж умерла! — заперечує інший.
— А мало їх там е?!
— І то правда... Сволота!
— Авжеж (чиясь гірка-гірка іронія, жаль, глум, тремтіння в голосі).
"Дійсно,— думає Петро, чуючи цю химерну розмову. Вони з Романом сидять осторонь і теж зіпають від утоми.— Дійсно,— думає Петро,— б'ють нас без жалю й без пощади, вмираємо ми тисячами, а мало хто бачив ворога живого у вічі. А хто й бачив — не роздивився. Глянути б! Глянути б в чортячі його очі. Хоч перед смертю. Отак зблизька. Спитати в нього, доки він буде нас мучити, та й пальнути б йому в ті його прокляті очі, випустити увесь магазин з автомата!"
— Що ти на це скажеш, Романе? — питає Петро вголос, машинально.
— Та що ж... — зідхав Роман, думаючи свое.— Може, й Гризодубова.
Ось група вермахтівців сидить і чекає, щоб здатися в полон. На неголених, замурзаних обличчях повна байдужість і... спокій. Вони ждуть полону, як щастя. Ще недавно ці солдати скаженого фюрера не сміли розраховувати на жодну милість, не сміли й не могли думати про полон інакше, як про підлу зраду, приниження чести, вони не думали про жодний полон. Де! Вони так героїчно машерували вперед. Вони так героїчно окупували й тероризували безборонне населення, здобували безборонних дівчат.. Нарешті, вони так героїчно вішали й розстрілювали молодь (оцю саму українську молодь) по всій Україні, а останній час особливо в Галичині... Ну, може, не вони персонально, але їхнім іменем і за їхньою мовчазною згодою. Вони — як цілість. Вони її вішали по всіх площах і перехрестях... Вони так героїчно паци-фікували Волинь, Галичину, Закарпаття... Вони так героїчно гнали в рабство до свого райху сотні тисяч, де, мільйони української отакої молоді... Вони це робили в багатьох випадках і персонально, а взагалі, у всіх випадках вони це толерували, покривали.
А тепер от вони сидять і ждуть полону. Полону, як щастя. Як рятунку від кари, рятунку від смерти.
Дивпо...
Біля них поруч сидить група українських вояків. І між тими вояками та німецькими солдатами відбувається химерна, пророчиста своїм змістом, хоч і зовсім млява розмова. Німці пропонують юнакам здаватися в полон і самі ж з того сміються, показуючи рухом руки навколо шиї ту перспективу, яка цих юнаків у полоні чекає, "петля". І піддають жару сентенціями, що українців свої ж брати повішають, і так їм і треба,— їх чекає доля зрадників.
Українці — зрадники. Ха!
І недоговорювали справжнє підрунтя того "ха". Але це було й так зрозуміле, а саме: "Та ж хіба від унтерменшів можна чогось кращого сподіватися!!!" Інша справа — вони, вони нікого не зрадили. А крім того — вони солдати і на сторожі їхнього життя стоїть міжнародний закон про полонених... Вони підуть до полону та й скоро будуть дома... Страхіття ж про. большевиків — то байка.
Хтось не витримав та:
— Ех, ви, куролови! Чого ж ви поспішаєте до полону? Ви ще нічого не втратили, ви ще тільки здаєте награбоване. Ваша батьківщина ще десь далеко, й щойно тепер приходить потреба її захищати. Досі ви світ завойовували, а тепер приходить потреба власну батьківщину захищати!
— Еге ж,— додає інший.— Ваша ж земля ще не починалася. Ви ще маєте щастя її бачити...
На це один із німців відповідає досить злорадливо й уїдливо:
— Так, наша земля ще не починається. І вона не почнеться для руїн і горя. Ми її врятуємо від заглади тут, здавшись генде гох і тим скінчивши війну. Ваша ж земля скінчилася, й вся вона обернена на попіл...
І вам немає рятунку, хлопці, немає, зовсім немає!..
— Так, так,— закивали його комради схвально.— Немає рятунку. Ваша земля скінчилася, хлопці...
— Почнеться й ваша та й теж скінчиться,— вставляє хтось із досадою й ноткою відчаю.— І вона теж буде обернена на попіл. На попіл і на сажу!..
— А так,— згодився якийсь старий вояк, закивав з гіркою міною,— А так. Від "тих" не можна захиститися, байка, "квач"! Вони голі й босі, вони голодні, вони їдять варену пшеницю або сиру кукурудзу замість хліба й чоколяди, і пруть все вперед, і б'ються, як чорти... Як чорти!!
І був у тім голосі страх, але була й нотка захоплення.
— Еге ж... Їдять пшеницю й кукурудзу й б'ються як чорти!