Й полетіли папери в області російською мовою, а ті — в райони.
Знайшов іншу школу. Школа в далекому завулку, доводилося туди возити дитину через кілька прохідних дворів, через дві вулиці. Школа стара, якщо в тій, триповерховій, і спортзал, і реманент усілякий спортивний, то тут навіть глобус довоєнний, на ньому в Африці кілька білих плям — ще не були відкриті ті краї, і мікроскоп з тріснутим скельцем.
…Минуло півроку. А потім одного ранку Діна прибігла додому (вона повела Яринку) нажахана, очі повилазили з орбіт, тягла за руку зарюмсану дитину.
— Школа завалилася!
— Як завалилася?
— А так… Вона двоповерхова, впало перекриття, добре, що вночі, а не вдень, вбило тільки сторожиху.
Діна розпасіювалася, рознервувалася: "Оці українські школи тільки для старців". І було незрозуміло, хто винуватий, Борис чи хтось інший. Довелося возити Яринку тролейбусом у сусідній район, кілометрів за чотири. Зате школа — чудова. Одна з найкращих у Києві. Тут і вчителі особливі, двоє навіть з кандидатськими дипломами, велика бібліотека, всілякі олімпіади, змагання, ігри — і все українською мовою. І враз нагла чутка: школу розформовують. Батьки кинулися в райвно, райраду — скрізь з ними не хочуть говорити, скрізь мовчання і натяки: гніздо націоналізму, адже все — українською. Й тоді гурт матерів зібрався йти у міськком партії; батьки остереглися, знали, що це загрожує звільненням з роботи.
Пішла й Діна.
* * *
В приймальні — нікого, і вони зайшли до кабінету. Сталося так, що Діна зайшла першою й опинилася перед секретарем — тлустим, животатим, з великою головою і маленьким кирпатим — дірочками вгору — носом.
Діна ще не встигла виповісти мету їхнього приходу, як той налився буряковим соком: щоки, шия, навіть ніс і лоб, і закричав:
— Ти што, Сібіру захотєла, так будєт тєбє Сібірь, сволочная украінская буржуазная націоналістка!
У Діни в грудях піднялася крута, гаряча хвиля, й вона вихопила із сумочки паспорта, розкрила й тицьнула майже в червону пику: "русская".
Обличчя секретаря пішло плямами.
— Єщє хужє. Прєдатєльніца — прєдаєш свой великій народ, сволочь. Своїх отца і мать.
— Мій батько загинув на фронті, а ти, паскудна морда, явно ж ховався по тилах. Сам ти сволота і дурак.
Вона вже не пам’ятала, що говорила далі. А прийшла додому, розплакалася, з нею сталася істерика, Борис заспокоював і гладив її по голові, як маленьку.
А ввечері їй прийшов лист від брата. Анатолій в інститут не захотів пробувати поступати, та й він би не склав іспити, Борис влаштував його в гірничий технікум, знайшов чоловіка, знайомого з директором, і, бридуючи собою, кілька днів напував у ресторані. Але через півроку Анатолій покинув технікум, поїхав на Донбас, де шахтарям платили, як прокурорам.
Діна розкрила листа, почала читати й подерла.
— Він що, не міг мені по-людському написати. Він же вчився в українській школі з першого класу.
* * *
Хто може змалювати ніч редактора?! Він приніс додому верстку, він знає майже напам’ять кожну сторінку, кожен абзац. Оцей маленький розділок на півсторінки може викликати великий шторм. Якщо не зніме, не зворохобиться цензор — там усе завуальовано, — то обов’язково розлузають ідеологічні пастухи. Й будуть трясти, а може бути й гірше. І всю ніч йде змагання захисника і звинувача.
Перший каже:
"Та не мучся ти, викресли й лягай спати. Заввідділу, коли подавав матеріал, то м’явся: "Подивіться оцей розділок уважно. Тут… теє, онеє". Ну, пред’явить претензії автор, скажеш: "Викреслила цензура". Для цензури автора немає, вона для нього недосяжна. Та й самої цензури в нас немає. Є головліт".
Тут вступає другий:
"Але ж ти вважаєш себе порядним. Вважаєш захисником правди. А це ж — правда". Отак всю ніч. А на ранок — залишу, нехай буде, як буде.
* * *
Блохи можуть заїсти вовкодава, а миші слона.
Бориса викликав куратор у "велику хату". Сухий, аскетичний, з вузьким лицем, з лисиною на всю голову. Дав Борису невеликий вузенький папірець, на ньому з десяток прізвищ.
— Прочитайте уважно.
— Прочитав.
— Цих авторів ви не повинні друкувати.
— Чому?
— Заборонено.
Рвалося на язик "ким?", але ж зрозуміло: цією самою хатою.
— Ви нікому не показуйте цього папірця. Й не кажіть про нього. Заховайте пильно. А краще: вивчіть і спаліть.
Бориса всього обсипало приском. Це ж найкращі, найграмотніші автори, а до того ж це — пастка: він сам має різати авторів. А що скаже співробітникам, товаришам, адже в них давно склалося так, що вони однодумці, спільники. Що вони подумають про нього? Але склалося інакше. Через два дні увесь Київ, усі друковані органи знали про ці списки, й знали поза редакціями.
Дробот приніс Борису матеріал Лози, поклав на стіл, а Борис похитав головою.
— Все ясно як Божий день. — Дробот мовчки забрав матеріал і покульгав з кабінету, дужче, ніж завжди, грюкаючи палицею.
* * *
Зоцова робота ходить по Києву. Її передруковують, про неї розказують один одному, вона вже потрапила і в інші міста.
* * *
Діна зайшла до кімнати спокійна, тільки її великі очі блищали.
— Мене звільнили з роботи, — якось буденно сказала вона.
— За що?
— Колись запізнилася на роботу, колись пішла раніше.
— А інші?
— І інші так. Але їм нічого.
— Зрозуміло.
— Та вже ж. Але я не вельми переживаю, я вже майже влаштувалася на роботу на завод хімічних добрив. У однієї моєї приятельки там подруга — начальником цеху. Я вже заповнила анкету.
— А я зварив борщ і зробив бефстроганов.
Бефстроганов — його фірменне блюдо, він уміє його готувати, а Діна — ні. Всі в сім’ї люблять цю його страву.
— Ти ж у мене талант.
* * *
Бориса покликали до "великої хати", поклали перед ним листа, щоб підписав: лист проти Зоца, проти його роботи. Там уже було кілька підписів. Борис вертівся, як в’юн на пательні: сказав, що він роботи не читав; вони йому дали її прочитати, тоді Борис говорив, що, мовляв, Зоц — його приятель і з його боку це буде підло, і, врешті, стиснувши серце в кам’яну грудочку, рішуче мовив: "Не підпишу". Йшов по сходах і думав: "Осудний лист, а самого Зоца не чіпають".
* * *
Борис стоїть біля будинку. Пізній вечір. Угорі — зорі. Засвічувалися Стожари. Є великі білі зорі. Є червоні карлики, є нейтронні… А є — чорні дірки неба. Де я зараз? Де моя зірка? А може — моя чорна дірка неба? Схоже, що так. Як же жить… в отакому. Ті зорі — душі предків. У синьому-синьому небі, українському, українські зорі. Тільки в нас таке небо, тільки в нас такі зорі, тільки в нас такий соловейко. Хто не бачить цих зір, не чує соловейка — той не українець. А як бути справжнім українцем? Страшно ним бути. А іншого немає.