Нітрохи не соромлячись, мадам Ґомес почала терти зі свого боку.
Стефані не хотілося, щоб її стриманість викликала підозри, тож узялась до роботи. Але, її жести були значно ніжнішими, чаруючими, звабливими.
"Що ти собі вигадуєш, бідна ідіотко? — подумала вона. — Він паралізований. Паралізований! Це означає, що він не відчуває твоєї руки. Щипнеш ти його чи попестиш, це матиме однаковий ефект, себто ніякий".
Підбадьорена таким міркуванням, вона зосередилася на окремих частинах тіла, перш ніж іти до кінця; втім, нерозважливо глянула на його обличчя й помітила, що він стискає зуби, його щелепи були зведені, тілом пробігало тремтіння. Коли вона масувала йому шию, він ледве чутно прошепотів;
— Мені дуже прикро.
У цьому подиху вона відчула такий відчай, що відіслала мадам Ґомес на дзвінок із палати 209.
— Я закінчу, мадам Ґомес, усе гаразд.
Коли вони залишились удвох, вона нахилилася до нього й лагідно запитала:
— Вам прикро? Через що?
— Я дуже перепрошую, — повторив він, повернувши голову справа наліво.
Вона питала себе, що з ним трапилося, пробігла поглядом на його тілу і раптом зрозуміла, що його тривожило.
Його пеніс звівся вгору.
Стефані не могла не замилуватися цим міцним прутнем, обтягнутим тонкою шкірою, ерекція якого робила їй честь і який видавався водночас великим і ніжним: а тоді повернулася до свого обов'язку, струсила свої думки і зрозуміла, що має вгамувати тривогу Карла.
— Не переживайте. Ми звикли. Це автоматичний рефлекс.
— Ні!
— Так-так, не турбуйтеся, я знаю, що це таке.
Він гнівно заперечив:
— Ні, ви не знаєте, що це таке! Ні секунди! І не кажіть казна-чого: автоматичний рефлекс… Коли до мене торкаються нижче підборіддя, я нічого не відчуваю. Коли мною клопочеться ваша колега Антуанетта, я розслаблений, мені не треба стискати зуби. Чому? Тому що Антуанетта чи мадам Ґомес не мають такого запаху, як ви. Я намагався вас попередити…
— Ну… нічого страшного…
— Якщо це не страшно, то що тоді страшно? — вигукнув він надламаним голосом.
— Не соромтеся, це на мене не впливає, — збрехала вона.
— Це на вас не впливає? Дякую! Я остаточно впевнився, що тепер я — лише каліка!
Стефані помітила, що пов'язка на очах стала вологою від сліз. Їй захотілося пригорнути і втішити Карла, але вона не мала на це права. Якщо хтось побачить оголеного чоловіка в обіймах медсестри, та ще й у такому стані! Не кажучи вже про те, що коли вона огорне його своїм запахом, цей стан лише посилиться…
— Що ж такого я зробила, Господи? Що ж такого я зробила?
Карл змінився. Його тіло почало здригатися, з горла вирвався стогін. Стефані намірилася кликати на допомогу, аж тут запідозрила, що насправді відбувається.
— Ви… Ви смієтеся?
Він підтвердив, далі заливаючись сміхом.
Побачивши, що з кожним вибухом сміху пеніс зменшується, Стефані заспокоїлась і теж почала хихотіти.
Вона накрила тіло ковдрою й сіла коло нього, даючи змогу вгамувати сміх.
Коли він заспокоївся, Стефані запитала:
— Що вас так розвеселило?
— Те, що ви перелякано скрикнули: "Що ж такого я зробила, Господи?" тоді, як викликали в мене ерекцію. Уявляєте абсурдність ситуації?
Божевільний сміх не відпускав їх кілька хвилин.
— Тепер поговорімо серйозно. Жодних принижень. Ніякого туалету зі мною. Розумієте?
— Так, розумію.
Насправді Стефані не була певна, що розуміє; але збагнула одне: вона володіє силою, тією новою дивовижною силою, здатною викликати у чоловіка бажання. Про що це я? Саме в цього чоловіка, цього неймовірного, оточеного жінками чоловіка, чоловіка, за якого суперничають прекрасні коханки! Це робить вона, обійдена природою товстуля!
Решту дня вона уникала заходити до палати 221; їй здавалося, ніби колеги здогадуються, що сталося, бо вони якось дивно на неї поглядали. Сама того не бажаючи, вона відчувала, що змінилась, і не могла втриматися, щоби не стати більш говіркою і збудженою, ніж зазвичай, і червоніла, либонь, із будь-якого приводу.
— Слово честі, Стефані, ти, напевно, закохалася? — запитала Марі-Терез, зі своєю веселою співучою манерою проминати "р" і пристрасно подовжувати голосні.
Відчувши, як її залила хвиля жару, Стефані не заперечила, усміхнулась і втекла до аптеки.
— А таки закохалася, — виснувала Марі-Терез, похитавши головою.
Проте, Марі-Терез помилялася: Стефані не закохалася, вона просто стала жінкою…
Того вечора вона роздяглася. І не уникаючи дзеркала, рішуче стала перед ним.
— Ти подобаєшся! Ти можеш подобатись!
Вона сказала це так, наче повідомляла своєму тілу гарну новину і навіть про винагороду.
— Це тіло збуджує чоловіка, — кинула вона своєму відображенню.
Але відображення мало не дуже переконливий вигляд.
— Так-так! — підтвердила вона. — Щойно тільки, сьогодні вранці…
І розповіла своєму відображенню, що сталося вранці, докладно описавши владу свого запаху…
Після розповіді одягла пеньюар, повечеряла й пірнула в ліжко, аби там мріяти і ще раз мріяти.
У вівторок, прийшовши на світанку до роздягальні, вона переговорила з мадам Ґомес, щоби в обмін на інші дрібні послуги та, — ні про що не здогадуючись, — сама зайнялась туалетом пацієнта з палати 221.
Коли Карла було помито, вона зайшла до його палати.
— Дякую, що не прийшли, — зітхнув він.
— Таке мені кажуть уперше!
— Дивно, правда? Є люди, перед якими байдуже, що ти виглядаєш непристойно, перед іншими — навпаки. Це, поза сумнівом, тому, що їм хочеться подобатись.
— Вам хочеться мені подобатися? — запитала вона здавленим голосом.
— Так, хочеться. Принаймні, хотілося б.
— Вам поталанило! Ви мені подобаєтеся.
Вона підійшла й торкнулась його вуст.
— Мені примарилось чи ви мене поцілували? — вигукнув він.
— Вам примарилось!
Вона весь день відчувала на вустах згадку про цей дотик. Невже ж це справді так гарно?
І хоча вона змушувала себе не нехтувати іншими хворими, все-таки більше часу вона проводила в палаті Карла, хіба що їй здавалося, ніби там час минав надто швидко. Щойно вона переступала поріг палати 221, вона долала невидимий бар'єр й опинялася в іншому світі.
Опівдні, коли Карл і Стефані розмовляли про всяку всячину, він замовк і змінив тему:
— Що ви носите поза лікарнею?
Одним порухом вона перекреслила реальність та безформний одяг, що чекав на неї в роздягальні або дома в шафах, і вирішила збрехати.