– Слухайте, дядю, ви правила поведінки учнів знаєте? Оно висять у класному куточку!
– Н-ну з-зна-аю,— враз почервонівши, неквапливо сказав той (він ще й заїкався!).
– Ой, сумніваюсь! — похитав головою Дмитруха.— От що глаголить пункт восьмий?... Пункт восьмий правил для учнів глаголить: "Вітай учителів та інших працівників школи, знайомих і товаришів. Виконуй правила вуличного руху". А ти? Ти нас привітав?
– Я... я... кивнув...— ще дужче червоніючи, сказав Фігура.
– Ех ти! "Кивнув"! У нас так не вітаються! У нас кажуть: "Здрастуйте, любі друзі!"
Спасокукоцький і Кукуєвицький хихикнули.
– Припинити! — гримнув на них Дмитруха. Спасокукоцький і Кукуєвицький одночасно завмерли, стримуючи сміх.
– Привітайся, будь ласка! — лагідно сказав Дмитруха Фігурі.
Фігура повагом підвівся з-за парти і, схиливши голову набік, криво усміхнувся:
– Н-ну... зд-драстуйте... л-любі д-друзі...
– О! Це — інша справа!.. Ану, любі друзі, привітаймо Фігуру!
Дмитруха, як диригент, змахнув руками, і весь клас хором вигукнув:
– Здра-стуй, Фі-гу-ра!
А потім, повторюючи за Дмитрухою, всі прокричали ще тричі:
– Фіг-ура! Фіг-ура! Фіг-ура! — на зразок "Фізкульт-ура!"
І всім одразу стало весело. І Фігурі теж. Він щиро сміявся разом з усіма. Видно, що він любив жарти і веселих людей. І Дмитруха, мабуть, йому сподобався. Він навіть хотів щось таке сказати, але в цей час зайшла вчителька, і почався урок.
А на перерві Ігор Дмитруха підійшов до Фігури, що стояв у коридорі під стінкою, і сказав:
– Ні! Все-таки правил для учнів ти не знаєш! От що глаголить пункт сьомий? Пункт сьомий глаголить: "Розумно проводь вільний час: читай книжки, бери участь у роботі гуртків, займайся фізкультурою"... А ти чим займаєшся? Стоїш, як стовп. Непорядок. Ну, виконуй правила!.. Давай займемося фізкультурою. Побачимо, на що ти здатний. Одійди, будь ласка, од стіни!
І коли Фігура слухняно одійшов, Ігор Дмитруха вигукнув: "Гоп!" — і враз скочив йому на спину. Від несподіванки Фігура поточився і мало не заорав носом.
– По конях! — закричав Дмитруха. Спасокукоцький скочив на Кукуєвицького, Валера
Галушкинський на Шурика Бабенка, Льоня Монькін на Вітасика Дяченка. І хвацька кавалерія затупотіла по коридору. Аж поки владний голос завпедші Віри Яківни: "Зараз же припиніть" — не обірвав їхнього галопу.
– А ти молодець, Фігуро! Здорово гарцюєш! — сказав Ігор Дмитруха, коли вони вже пішки поверталися до класу.— Оголошую тобі подяку й нагороджую орденом Буцефала!
Він вийняв із кишені і власноручно приколов до Фігуриних грудей значок із зображенням кінської голови.
– Спас-с-сибі! — закліпав очима й почервонів Фігура.
А Спасокукоцький та Кукуевицький подивилися на нього з неприхованою заздрістю і досадою — вони відчули, що втрачають прихильність командира. І правильно відчули. Такої вже вдачі був Ігор Дмитруха — він, не задумуючись, умить міняв свої симпатії й уподобання. І хоча Спасокукоцький та Кукуевицький лишилися поки що ад'ютантами, але першим, найближчим "ад'ютантом його превосходительства" Дмнтрухи став з цього дня Фігура.
– Фігуро! За мною! Вперед! — вигукував Дмитруха і мчав по коридору.
І за ним, вимахуючи й загрібаючії назад правою рукою, незграбно біг на напівзігнутих ногах Фігура.
–— Фігуро! На перший поверх! У спортзал! — вигукував Дмитруха і дріботів сходами.
І за ним, вимахуючи й загрібаючи назад правою рукою, на напівзігнутих незграбно переступав через три сходинки Фігура.
– Фігуро! До компоту й пиріжків! Короткими перебіжками! — вигукував Дмитруха і, розштовхуючи всіх, летів у буфет.
І за ним, вимахуючії й загрібаючії назад правою рукою, на напівзігнутих незграбно оббігав зустрічних Фігура...
– Тю! Просто як цуценя!—стиха пхекали один одному Спасокукоцький та Кукуєвицький, забувши, як зовсім недавно так бігали вони самі...
Розповідаючи комусь про Фігуру, Дмитруха називав уже його не просто "Фігура", а "мій Фігура":
"Подивилися б ви на мого Фігуру...", "Мій Фігура ходить отак!.. Сміхота!..", "Викликає математичка мого фігуру, а він підвестися з-за парти не може — я його за хлястика до спинки прив'язав. Ха-ха-ха!.."
Під настрій Дмитруха складав про нього жартівливі вірші:
Попросим, друзі, ми Фігуру
Зібрать за всіх макулатуру!
Стоїть Фігура, як скульптура —
Не хлопець, а карикатура!
Ну, а Фігура... Він так довго (цілий рік!) лежав у лікарні і так знудьгував за хлоп'ячим товариством, і таким веселим геройським хлопцем здавався йому Ігор Дмитруха, що Фігура не помічав ні його поблажливого тону, ні глузливих слів, ні образливих жартів...
А може, помічав, але пробачав...
А може, просто такої уже м'якої, добродушної вдачі він був...
І на всі Дмитрухинські "жарти" Фігура тільки широко усміхався, показуючи великі нерівні зуби.
Та от одного разу...
Одного разу Ігор Дмитруха приніс у школу пістолет.
Хлопці аж застогнали, побачивши той пістолет. Вони очей не могли відвести від нього. Ніхто зроду не те що в руках не тримав,— ніхто зроду не бачив такого пістолета.
То був пневматичний духовий пістолет, що стріляв гумовими кульками. За десять метрів бив так, що лишався синець.
Ігореві привіз того пістолета його старший брат-спортсмен, який без кінця їздив за кордон.
Двічі стрельнути Ігор дав тільки Фігурі. По одному разу стрельнули Спасокукоцький та Кукуєвицький. Більше стрельнути Ігор не дав нікому.
На великій перерві Ігор Дмитруха, гордий і незалежний, як ніколи, вимахуючи своїм пістолетом, помчав надвір. Хлопці з класу, всі до єдиного, заздрісно сопучи, мовчки бігли за ним.
Щоб ніхто із старшокласників не заважав, подались у сусідній двір, за сараї, де нікого не було.
Фігура намалював на стіні сарая крейдою мішень, і Дмитруха почав стріляти. Треба віддати йому належне — поціляв він добре. Меткий він усе-таки був хлопець, цей Ігор Дмитруха. І щоразу, як він поціляв, Фігура із щирим захопленням вигукував:
– О! Молодець!.. О!.. Ух ти!.. О!..
Раптом з-за стіни сарая з'явилося маленьке смугасте кошеня. Глянуло на хлопців, ворухнуло хвостиком і стиха нявкнуло.
У Ігоря Дмитрухи враз загорілися очі.
– Увага! — просичав він.— Починається полювання на бенгальського тигра!