Після цього суд іде радитись і засуджує мене умовно до двох штрафів по тисячі франків, висунувши проти мене таке звинувачення: "За порушення правил навігації, яке полягає у використанні "човна для прогулянок" для плавання у відкритому морі". У мене не було часу подавати апеляцію, і я повернувся в Монако.
* * *
В Монако відбулася ще одна зустріч, через яку експедиція мало не зірвалася.
До мене завітав солідний чоловік років тридцяти, який зовні був схожий на типового американського репортера. З властивою деяким журналістам навальністю і фамільярністю він почав інтерв'ю і раптом спитав:
— А у вас є радіопередавач?
— Ні.
— Ні? Друже мій, дякуйте богові, що ви зустрілися зі мною! Я дістану вам передавач.
І поки я, не вірячи власним вухам, здивовано дивився на свого несподіваного благодійника, він вів далі:
— Ми дуже цікавимось вашим дослідом. Чи знаєте ви, що монтаж приймальної і передавальної апаратури на такій посудині, як ваша, висуває ряд складних технічних проблем? Ми хотіли б їх розв'язати, певна річ, за вашою допомогою. Ви згодні? Вам подобається такий проект?
Я поспішив гаряче потиснути йому руку й висловити свою подяку.
— Добивайтеся від властей князівства дозволу на передачі. Це найскладніше. Як тільки ви матимете офіційні позивні, ми відразу ж приїдемо до вас.
— Але… мені хотілося б якнайскоріше одержати апаратуру. Щоб її встановити, треба, мабуть, добре поморочитися.
— Звіртеся на нас. Промовивши це, він зник.
Мало не стрибаючи від радості, я звернувся з заявкою до властей князівства Монако і попросив прискорити справу. Дозвіл я одержав 23 травня. Але, оскільки мені раніше стало відомо, що власті задовольнили моє прохання, я міг повідомити про це репортерові вже 20 травня.
За чотири дні до цього, 16 травня, я був у Парижі і розповів про все Жану Люку. Правду кажучи, я чекав од нього несамовитої радості, але він поставився до цього стримано.
— А чи знаєш ти, які труднощі пов'язані з цією машинерією? — спитав він мене. — Адже для того, щоб підтримувати з допомогою такого слабенького передавача зв'язок через океан за три тисячі кілометрів, треба бути принаймні досвідченим радіолюбителем або ж справжнім радіотехніком. Ти знаєш це?
— Правду кажучи, я й сам про це думав. Навіть попередив свого репортера, що зовсім не розуміюся на радіо.
— Тим краще!
Викликавши в Парижі тривогу, я поїхав назад. А Жан Люк після тривалих роздумів пішов до Жана Ферре, члена Французького об'єднання радіолюбителів, щоб попросити в нього поради.
А я в цей час відчував цілковиту довіру. Тоді я й гадки не мав, що доведеться пливти без радіо. Та про це не жалкую: принаймні маю тепер двох вірних друзів.
22 травня. Жан Ферре дзвонить мені з Парижа. Він цікавиться:
— Які саме лампи у вашому апараті? Який тип антени, яке джерело енергії? На яких хвилях будете працювати? Що за приймач?
Я ніяковію, адже я невіглас у цій справі, і відповідаю:
— Покладаюся на спеціалістів…
— Але чи знаєте ви, — веде далі Ферре, — що навіть справжнім радіотехнікам потрібно кілька місяців для вирішення цієї проблеми? Чи відомо вам, що навіть нам, любителям, потрібно щонайменше два тижні на монтування й перевірку такої апаратури? Сьогодні 22 травня. Ви хочете відпливти 24. У вас іще нічого немає? Та ви просто божевільні!..
І він кладе трубку.
Негайно я дзвоню своєму радіорепортерові:
— Чи не можна швидше? Я вирушаю двадцять четвертого.
— Любий лікарю, ми знаємо все. Звіртеся на нас.
23 травня я зустрічаю на вокзалі Карбуччіа і Ферре. Замість привітання Ферре вимахує папірцем з надрукованим текстом:
"Президент Французького об'єднання радіолюбителів відряджає пана Жана Ферре в розпорядження лікаря Бомбара, щоб вивчити разом усі технічні питання радіозв'язку під час експедиції. Пан Ферре мусить ознайомити лікаря Бомбара з усіма заходами, вжитими для успішного проведення цього досліду, що становить для радіолюбителів винятковий інтерес з технічних і спортивних міркувань.
Маршвіль"
Такого досліду ще ніхто не робив. Отже, моя апаратура має бути шедевром технічної думки, насамперед з точки зору своєї ідеальної ізоляції від води і вологи. Далі. Вона повинна мати надійне джерело енергії і працювати при будь-якій антені і на всіх хвилях. А для цього треба бути або найдосвідченішим радистом, або мати дуже складний радіопередавач…
Лишалося тільки одне: залучити до цієї справи радіолюбителів. Може, їм пощастить почути мої слабенькі позивні. Адже на земній кулі двісті тисяч радіолюбителів! Французькі радіостанції попередять їх, і вони слухатимуть мене вдень і вночі.
Я не знав, як навіть висловити свою найщирішу подяку цим добровольцям-радіолюбителям!
— Еге, воно добре, любий лікарю, але я мушу оглянути вашу апаратуру і переконатися, що їм буде за чим слідкувати в ефірі!
Знову я кидаюся до телефону. Мені відповідають:
— Не хвилюйтеся, все буде гаразд. Ми приїдемо завтра вранці.
Тоді Жан Ферре сідає до телефону і розмовляє з ними особисто.
— Чи знаєте ви, які труднощі вас чекають?
— Звичайно.
— Яку антену обрали?
— Антену ми прилаштуємо до щогли.
— Але ж "Єретик" має щоглу заввишки два метри! З такою антеною жоден передавач не буде працювати.
— ???
— Може, ви використаєте антену, прив'язану до повітряного шара-зонда або ж розсувну?
— Еге ж, звичайно!
— Цікаво, а що воно за приймач у вас?
— Про це не турбуйтеся.
— А робоча хвиля?
— Десять мегациклів (тридцять метрів).
Мій нещасний апарат на таких хвилях нізащо б не пробився крізь потужні трансляції інших станцій.
Знову дзвонимо і знову чуємо у відповідь:
— Ні про що не турбуйтесь!
П'ятниця, 23 травня. До Монако приїхав представник фірми.
— Мене відряджено, щоб усе підготувати, — повідомляє він. — Апаратура буде завтра.
Ми пояснюємо йому, як склалися справи. Він приголомшено мимрить:
— Ну, знаєте, оце втнули!
П'ятниця. Вже полудень, а нікого й нічого немає.
Жан Ферре бігає, наче лев у клітці.
Аж ось дзвонять:
"Ми зараз приїдемо!"
15 годин, 16 годин, 17 годин. Любителі Монако та Ніцци вкрай здивовані й обурені легковажністю швейцарських радіотехніків, на яких ми цілком поклалися.
24 травня. Відплиття призначено на 15-ту годину. Об 11-й годині кілька радіотехніків нарешті приїздять до Монако.