Я вже не раз помічав цікаве явище: буря завжди супроводжується вітром, який зовсім не залежить від неї. Коли здійнявся сильний вітер, я вирішив за всяку ціну скористатися ним і, доки зможу, не спускати вітрила.
Я намотав шкот на руку, щоб відразу ж його послабити, коли налетить шквал.
Зненацька серед дня настала темна ніч. У світлі блискаючих струменів води я побачив, що моє вітрило напнуте до краю і щомиті може тріснути. Це тривало недовго, але було жахливо. Цілу годину я мчав серед розбурханих стихій, управляючи тільки шкотом. Через годину ураган випередив "Єретика", але шкот до крові натер мені руку.
Як тільки грозові хмари попливли далі, вітер одразу вщух, наче його й не було. Вперше з часу відплиття "Єретика" з Канарських островів моє вітрило зморщилося, залопотіло і нарешті обвисло. Досі мені здавалося, ніби я вже переніс найважчий етап подорожі: місяць поганющої погоди, рвучких вітрів і дощів. Насправді це було не так.
Найпідступніший ворог парусних кораблів — мертвий нескінченний штиль — чатував мене попереду.
Думаю, щоденник мого плавання найкраще розповість про тугу і відчай, які охопили мою душу.
Понеділок, 24 листопада. Це таки правда: не кажи гоп, поки не перескочиш! Буря принесла з собою південний вітер. Тепер я за допомогою кіля ледве можу держатися курсу 320° за компасом, тобто значно відхиляючись на північ. Дуже боюся потрапити в Гольфстрім, бо тоді "Єретика" остаточно пожене на північ. У цей час я думав, що перебуваю біля злиття північної екваторіальної течії та Гольфстріму. Тоді мені довелося б пливти ще місяць. Якби мене віднесло на північ до 23–24°, то на довершення всього я страждав би й від холоду, бо стає прохолодно. Адже зараз зима! Коли б пощастило зустріти якесь судно! Хоч би вітер змінився. І треба ж, щоб отаке сталося миль за 90 від Дезірад! Це вже, мабуть, тільки мені так не щастить. Ось і пасат не дме там, де він мусить дути… Я боюся, що це триватиме дуже довго.
15 годин. Вітер усе той же, але настрій покращав. Недарма ж "Морський довідник" запевняє, що пасати стихають випадково і ненадовго. Але все одно це дуже затримає мене, бо зараз Гваделупа лежить за 100 миль. Розраховувати на неї не доводиться. Тепер краще держати курс на Барбуду21, що знаходиться за 120 миль од мене, або ж Пуерто-Ріко, який знаходиться за 400 миль. Отже, мені доведеться пливти ще тиждень, коли встановиться вітер, а як ні — то півроку. Мої координати змінилися. Я піднявся на 19' північніше і перебуваю на широті, що проходить між Барбудою та Антігуа. Де ж цей, в біса, вітер! Треба ж, щоб так не пощастило майже наприкінці подорожі. Хоча б корабель побачити!
Але навколо — пустеля.
Вівторок, 25 листопада. З вест-зюйд-весту прилетів помірний, але сприятливий вітер. Мені вдалося спуститися на 11 миль південніше до 17°5'. Все це добре, але клята буря змучила мене. Починаються важкі, виснажливі дні. Чи правильно я визначив довготу? Чи справді найближча земля знаходиться за 60 миль од мене? Завтра я обов'язково мушу побачити землю. Інакше я не уявляю, де перебуває "Єретик". Я — наче той заблудлий подорожній, який знає напрямок, але не знає, скільки йому ще йти. За найпесимістичнішими обчисленнями, я міг би збочити на 7° східніше, тобто бути миль за 400 від берега. З такою швидкістю доведеться бути в дорозі ще днів шість. Не слід занепадати духом принаймні до вівторка 2 грудня. Коли ж і тоді я не припливу до землі, то не знаю, що й думати.
Як повільно минають дні! Зникла навіть моя стара знайома кочурка, що завжди прилітала рівно о четвертій годині. А позавчора ж вона ще гостювала в мене. Досі я бачив її щодня. Може, тепер вона полетіла на берег або далеко в океан? Ніяких ознак людини.
Здається, з океану просто зникли всі кораблі, а з неба — літаки.
Середа, 26 листопада. Ранком, ще вдосвіта, знову бачив двох фрегатів, тих самих, що не залітають далі як на 100 миль од берега… Ще один доказ!
Як і поблизу Канарських островів, видимість дуже погана, не більше як 15 миль. Я нічого не бачу, а ці острови розташовані за 30 миль один від одного. Тільки б не повторилася історія з Канарськими островами: я мало не проминув їх у тумані. Коли б знаття, то поплив би на південний захід до Пуерто-Ріко.
А що, коли пройду мимо цього острова, не помітивши його? Шкода. Позавчора було видно навколо, мабуть, миль на сорок! Проклята буря! Вирішую спуститися на паралель Гваделупи і пливти між 16° і 16°30'.
15 годин. Повзу, немов черепаха. До Антігуа ж, мабуть, не більше як 60 миль, а я ледве просуваюся вперед. За день я пропливаю 30 миль — виходить, берег взагалі чорт знає де, бо останні двісті миль я б уже давно проплив. Врешті, це питання часу, невелика різниця — сорок вісім чи сімдесят дві години (!). Як довго, особливо тепер, коли, на мою думку, до берега зовсім близько! Я не можу собі уявити, що, можливо і майже напевно, в наступний вівторок стоятиму на твердій землі. Навіть думка про це здається дивною й неприродною.
Четвер, 27 листопада. Як повільно пливе "Єретик"! З неділі я зробив щонайбільше 20 миль. При такій швидкості я досягну Антільських островів у наступний вівторок або середу. Отже, ще мучитися днів десять! Я страшенно боюся проминути острови, бо видимість дуже погана. Весь час пильно вдивляюся в горизонт — це дуже втомлює. Цілісінький день напружую зір, а темних окулярів, щоб захистити очі від сонця, в мене немає.
Жодного тобі корабля, літака чи бодай птаха. Ні, з мене досить (підкреслено в моєму щоденнику). Сорок днів — це більш ніж досить.
18 годин. Добра прикмета: на човні муха.
Отже, земля наближається.
П'ятниця, 28 листопада. 9 годин. Сьогодні вранці знову нічого не видно, і це мене серйозно непокоїть. Уже сорок один день, як "Єретик" в Атлантиці… Довгота, яку я визначив за заходом місяця, підтверджує мою думку, що земля близько, може, до неї лишилося якихось миль 60. І хоч я перебуваю зараз на правильній широті, все ж ледве просуваюся вперед.
Бачив на хвилях електричну лампочку… Чого тільки не зустрінеш в океані! Та я по самі зав'язки ситий цією дивиною.
19 годин. Повіяв легенький вітерець. Такого не було вже днів вісім. Коли він не вщухне, я побачу землю через вісімнадцять годин.