Весь цей час ми сиділи мовчки, тільки зрідка перемовляючись між собою. Сидячи навпочіпки під брезентом, ми з тривогою дивилися один на одного. Жовте світло лилося крізь тент у нашу схованку. Жовтим був Джек, жовтим був і я, навіть повітря — і те здавалося жовтим. Одверто кажучи, не дуже приємно було відчувати своє безсилля перед розбурханими стихіями. Під час цього бездіяльного очікування нам лишалося тільки робити різні припущення. Ми намагалися з'ясувати, куди ж закине нас шторм. Джек почав робити на аркуші паперу якісь складні обчислення, щоб визначити наше відхилення од курсу, і потім сказав, що нас може закинути на середину Валенсійської затоки. Я одразу ж скористався "Навігаційним довідником" і прочитав, що це дуже небезпечне місце, бо там дмуть із страшної затоки Лева шквальні вітри. Нам треба було за всяку ціну обминути його. Та чого варта воля людей, які опинилися на такому поплавці? Ми поклалися на провидіння і вирішили використати тимчасовий перепочинок, щоб відновити свої пригаслі сили.
Але наша уява гарячково працює і в темряві під тентом. Що відбувається там, нагорі, у цій скаженій боротьбі моря й неба, де ми — жалюгідна тріска серед розбурханих хвиль? Ми лічили години, чекаючи, коли ж нарешті скінчиться ніч і ми знову станемо людьми, а не речами, відданими на милість стихіям.
Після останнього дня травня, що минув без особливих пригод, але віддалив нас од мети подорожі, 1 червня зустріло нас неспокійним морем і туманом, який, здавалося, можна було різати ножем. Ми не бачили навіть протилежного кінця "Єретика".
Пізніше крізь туман ми розгляділи великий трансатлантичний пароплав, що швидко пройшов метрів за сто від нас, тримаючи курс на Барселону. Знову знявся вітер з вест-норд-весту, який міг викинути нас на іспанський берег. Ми були такі слабі, що довелося тричі зміняти один одного, поки витягли у човен двадцять п'ять метрів снасті, що все одно даремно теліпалася за кормою. Джек опівдні спробував визначити наше місцеперебування за сонцем, бліде проміння якого ледве пробивалося крізь хмари, що низько пливли над морем. На жаль, йому не пощастило цього зробити. Тоді він спробував обчислити величину відхилення од курсу. Джек схилявся до думки, що нас несло у Валенсійську затоку, до групи острівців Колумбретес, розташованих обабіч виходу з порту Валенсія. Отже, попереду нас чекали дві пастки. Важким і стомливим був для нас цей довгий день, бо ми провели його в цілковитій бездіяльності. Та ось дивний і далекий шум привернув нашу увагу. В морі коїлося щось незвичайне. Ми піднялися з нашої схованки, готові зустріти будь-яку несподіванку, і аж остовпіли від здивування. Метрів за сто від лівого борту "Єретика" виникла якась сніжно-біла маса, схожа на величезну фантастичну істоту, що наче з'явилася з глибини століть. Небачене страховисько не поспішаючи наближалось до нас, і я, про всяк випадок, зарядив свою рушницю для підводного полювання. Лише тепер я з подивом упізнав у цій величезній, завдовжки близько 30 метрів, тварині кита-альбіноса, рідкісного (особливо для Середземного моря) представника білих китів. Насамперед треба було довести самому собі, а згодом і всім іншим, що я в цю хвилину був при здоровому глузді. Тоді я поклав непотрібну рушницю і схопив кіноапарат, щоб спокійно зняти чудисько, яке загрозливо наближалося до "Єретика".
Важко дихаючи від хвилювання, ми чекали, що ж буде далі. Червоні очиці істоти гіпнотизували мене, а Джек з жахом стежив за кожним рухом величезного хвоста, що міг жартома, одним ударом знищити і нас, і хистке суденце. Я пригадав нашу останню мирну зустріч із стадом китів, і все-таки наближення цієї самотньої величезної тварини непокоїло мене. Кит підплив до нас і раптом пірнув під човен; потім він доброзичливо почав кружляти навколо, наче хотів, щоб ми помилувалися його сніжно-білою шкурою. Через деякий час кит повернувся і не поспішаючи зник у густому тумані.
Ми ще не отямилися від цієї тривоги і сперечалися з приводу появи фантастичної тварини, як знову довелося насторожитись. Може, білий кит знаменує появу ще якихось казкових, фантастичних істот, здатних затьмарити наш розум? Не минуло й години після зникнення гігантського кита, як серед туману почулося виття сирени. Цей лиховісний сигнал небезпеки примусив нас з Джеком схопитися на ноги. Правду кажучи, мені давно вже здавалося, ніби з моря час від часу долинає якийсь шум, але він був такий невиразний і далекий, що, не покладаючись на слух, я вирішив нічого не говорити про це товаришеві. Мені спало на думку, що десь близько земля… Але навіщо було гріти надію у мого супутника, адже вона могла виявитися марною. Тепер сумнівів не могло бути. Шум дедалі дужчав, він уже заглушав наші голоси. Тільки люди могли подавати цей сигнал.
Та хоч як ми прислухались — визначити, звідки йшов цей незрозумілий шум, не змогли.
Навкруги — густа завіса. Мені здавалося, що звуки йдуть з південного заходу, а Джекові — з північного. Ми зовсім втратили орієнтацію і не знали, в якій точці Середземного моря знаходиться "Єретик". Розгорнули карту і, намагаючись зберігати спокій, заходилися шукати найближчу до нас землю. Наші пальці зупинилися на одній і тій же точці — на невеличкому відлюдному острівці з групи Колумбретес. Але він лежав за добрих десять миль на південь од того місця, де, як вважав Джек, ми перебували в цю хвилину.
Зненацька нас охопило передчуття небезпеки, яка навально насувалась. Оглушливе ревіння мотора, що заглушало пронизливе виття сирени, почулося зовсім близько, і ми вирішили, що якийсь корабель суне прямо на наш човен. Це була неминуча катастрофа! Я мерщій схопив каструлю і почав щосили гамселити по ній гвинтом від преса, а Джек у цей час, як навіжений, вибивав кришкою по мисці. Відчай подесятерив наші сили. Навколо нас оглушливо, несамовито гуркотіли мотори, вили сирени. Наближаючись, ці звуки все дужчали і, нарешті, злилися в нестерпне ревіння. І раптом усе затихло. Запала мертва тиша. Ми з Джеком скам'яніли на мить, а потім з подвійною енергією заходилися видзвонювати і вистукувати. Тоді знову загуркотів мотор і знову долинув лиховісний сигнал біди. Я відчув, що коли так триватиме й далі, то я збожеволію. Нам здавалось, що ці кляті дисонуючі звуки линуть з усіх боків. Я почав лічити хвилини. Минуло десять хвилин, десять нестерпних хвилин, які здалися нам вічністю. Потім знов усе затихло, зникло і наше хвилювання, хоча довго ще всередині у нас усе тремтіло.