А. СОЛЖЕНІЦИН
ОДИН ДЕНЬ ІВАНА ДЕНИСОВИЧА
Повість
О п'ятій годині ранку, як завжди, вдарили підйом — молотком по рейці біля штабного барака. Переривчастий дзвін слабо пройшов крізь шибки, намерзлі в два пальці, і скоро стих: холодно було, і наглядачеві не було охоти довго дзвонити.
Дзвін затих, а заі вікном все так же, як і серед ночі, коли Шухов уставав до параші, була пітьма й пітьма, та трапляли у вікно три жовті ліхтарі: два — на зоні, один — в середині табору.
І барак щось не йшли відмикати, і не чути було, щоб днювальні брали бочку парашну на палиці — виносити.
Шухов ніколи не заспав підйому, завжди вставав по ньому — до розводу було години півтори часу свого, не казенного, і хто знає таборове життя, завжди може підзаробити: шити комунебудь чохол на рукавиці; багатому бриґаднику подати сухі повстяники просто на койку, щоб тому босоніж не топтатися навколо купи, не вибирати; або побігти по калтьорках, де кому треба прислужити, підмести чи щось піднести; або йти до їдальні збирати миски з столів і зносити їх стопками в посудомийку — теж нагодують, але там охочих багато, не одіб'єшся, а головне — як у мисці що лишилось, не втримаєшся, почнеш миски лизати. А Шухову кріпко запам'яталися слова його першого бриґадира Кузьоміна — старий був таборовий вовк, сидів на дев'ятсот сорок третій рік уже дванадцять років і своєму поиовне— ню, привезеному з фронту, якось на голому прорубі біля вотню сказав:
— Тут, хлоп'ята, закон — тайга. Але й тут люди живуть. У таборі ось хто гине: хуго миски лиже, хто на санчастину покладається та хто до кума ходить стукати.
Щодо кума — це він, звичайно, перегнув. Вони то себе бережуть. Тільки береження їх — на чужій крові.
Завжди Шухов на підйом уставав, а сьогодні не встав. Ще з вечора йому було якось не так, чи то морозило, чи то ломило. І вночі не вгрівся. Крізь сон усе ввижалося — то ніби зовсім захворів, то трохи відходив. Усе не хотілося, щоб ранок.
Але ранок прийшов своєю чергою.
Та й де тут угрієшся — на вікні льоду налипло, і на сггінах уздовж стику з стелею по всьому бараку — великий барак! — павутинка біла. Іній.
Шухов не вставав. Він лежав нагорі вагонки, з головою накрившись ковдрою і бушлатом, а в тілогрійку, в один підібганий рукав, усунув обидві стопи разом. Він не бачив, але зі звуків усе розумів, що діялося в бараці і в їх бригадному куті. Ось, важко ступаючи по коридору, днювальні понесли одну з вісьмивідерних параш. Вважається інвалідом, легка робота, ану ж, піди винеси, не розливши! Ось у 75-й бриґаді гупнули на підлогу в'язку повстяників з сушарні. А ось — і в нашій (і наша була сьогодні черга повстяники сушити). Бригадир' і помбриґадир узуваються мовчки, а вагонка їх скрипить. Помбриґадир зараз у хліборізку піде, а бригадир — у штабний барак, у ППЧ.
Та не просто до нарядчиків у ППЧ, як щодень ходить, — Шухов пригадав: сьогодні доля вирішується — хочуть їх 104-у бригаду фу— ґонути з будівництва майстерень на новий об'єкт "Соцпобутгородок". А Соцпобутгородок той — поле голе, у завалах сніжних, і перш ніж там що робити, треба ями копати, стовпи ставити і колючий дріт від себе самих тягнути — щоб не втекти. А потім будувати.
Там, певна справа, місяць погрітися не буде де — ні хижки. І вогню не розведеш — чим палити? Уколюй на совість — один рятунок.
Бригадир стурбований, поладнати йде. Якунебудь іншу бригаду, неповоротку, туди замість себе штовхнути. Звичайно, з порожніми руками не домовишся. Півкіла сала старшому нарядчику понести. А то й кілограм.
Спроба не біда, чи не спробувати в санчастину махнути, від роботи на деньок звільнитися? Ну, просто тобі все тіло розбирає.
І ще— хто з наглядачів сьогодні чергує?
Чергує — пригадав: Півтора Івана, худий та довгий сержант чорноокий. Перший раз глянеш — просто страшно, а пізнали його — з усіх черговиків найпокладистіший: ні в карцер не саджає, ні до начальника режиму не тягає. Так що полежати можна, аж поки до їдальні дев'ятий барак.
Вагонка затряслась і захиталась. Вставало зразу двоє: нагорі — сусід Шухова баптист Альошка, а внизу — Буйновський — капітан другої ранґи колишній.
Старики днювальні, винісши обидві параші, полаялися, кому йти за окропом. Лаялися уїдливо,, як баби. Електрозварник з 20-ї бри— ґеди ревнув:
— Ей, ґноти! — і попурив на них повстяником. — Помирю!
Повстяник глухо стукнувся об стіл. Замовкли.
У сусідній бриґаді ледь бурмотав помбриґадир:
— Василю Федоровичу! У продстолі пересмикнули, гади: було де— в'ятисоток чотири, а стало тільки три. Кому ж не додати?
Він тихо це сказав, алеж, звичайно, вся та бриґада чула і причаїлася: від когось увечорі шматочок відріжуть.
А Шухов лежав і лежав на спресованій тирсі свого матраца. Хоч би вже одне щось брало — або забило в лихоманці, або ломити перестало. А то ні те, ні се.
Поки баптист шепотів молитви, з вітерка повернувся Буйновсь— кий і оголосив ні до кого, але ніби зловтішно:
— Ну, тримайся, червонофльотці! Тридцять ступнів певних!
І Шухов вирішив — іти в санчастину.
І тут же чиясь власть імуща рука зірвала з нього тілогрійку і ковдру. Шухов скинув бушлат з обличчя, підвівся. Під ним, рівняючись головою з верхньою нарою вагонки,, стояв худий Татарин.
Значить, чергував він поза чергою і підкрався тихо.
— ІЩе — вісімсот п'ятдесят чотири! — прочитав Татарин з білої латки на спині чорного бушлата. — Три доби кондею з виводом!
І ледве тільки: прозвучав його своєрідний здавлений голос, як у всьому півтемному бараці, де лямпи торіли не всі, де на п'ятдесятьох заблощичених вагонках спало двісті чоловіка, відразу заворушилися і почали з поспіхом одягатися всі, хто ще не встав.
— За що, громадянине начальнику? — надаючи своєму голосові більше жалісливости, ніж відчував, запитав Шухов.
З виводом на роботу — це ще півкарцера, і гарячого дадуть, і замислюватися ніколи. Повний карцер — це коли без виводу.
— На підйом не встав? Пішли: до комендатури, — пояснив Татарин ліниво, бо і йому, і Шухову, і всім було зрозуміле, що таке кондей.
На безволосому м'ятому обличчі Татарина не було ніякого виразу. Він обернувся, шукаючи другого крілика, але всі вже, хто в пітьмі, хто під лямпочкою, на першому поверсі вагонок і на другому, проштовхували ноги в чорні ватяні штани з нумерами н а лівому коліні або, вже одягнені, загорталися й спішили до виходу — перечекати Татарина надворі.