Обвал

Сторінка 6 з 55

Мушкетик Юрій

До кабінету з червоною папкою під пахвою зайшла суха, як тараня, в сірого кольору костюмі жінка, лишила двері не причиненими, і в ту щілину Микола помітив мене. Помітив і впізнав, хоч ми за ці роки жодного разу не зустрічалися. Як він мене впізнав?

— Чого ж ти мовчиш? — сказав мені, а докірливо подивився на секретарку. — Заходь. Радий тебе бачити... Стільки років... за снігами білими... і ніколи не зустрілися. Сідай ось сюди. Ну, ти ще нічого... В це крісло вмістишся. Воно в мене — як еталон для старих друзів.

Крісло справді вузьке, хоч і зручне. А сам Микола — худорлявий, високий, в спортивного крою костюмі — здавався мені тим же інститутським Миколою, що запекло вимахував руками і гукав: "Всі на буряки! Візьмемо підвищені зобов'язання". А між тим його сухе обличчя виглядало втомленим і розумним. І був він геть сивий, красиво сивий, одначе й такій сивині заздрити нема чого. Двоє чоловіків, що сиділи в кабінеті за приставним столиком, тактовно попідводилися.

— Миколо Степановичу, ми потім.

— Гаразд, — недбадо махнув рукою Поляк.

— Я, мабуть, перебив вам нараду? — запитав я ніяково, коли ми залишилися вдвох.

— Яка там нарада! На рибу завтра збираємося. Та от не знаємо куди.

В мене на мислі, на самому її гребінці, — як оті білі баранці або паперові кораблики на хвилі, — завертілося:

"Приїжджай до мене, я тобі влаштую таку риболовлю, що карасі самі вилазитимуть на берег", — але зусиллям волі потопив той кораблик.

— Хлопці внадилися в один колгосп... Голову колгоспу в клініку Стражеска влаштували. Тепер віддячує... Там коропи, як поросята. А я не люблю... Під самим селом, дюди йдуть на роботу, дивляться. — Він аж тепер сів навпроти мене. — Ну, розказуй, як живеш. Або спочатку — які вітри тебе занесли до мене. Мабуть, потрібна путівка? Собі чи комусь із друзів?

"Коли б ішлося про путівку, — подумав я. — Десять літ лежав би на березі свого Дикого Устя, їв консервовані бички, аби тільки... Аби тільки не починати цієї розмови". Я проковтнув клубочок у горлі й, поспішаючи докінчити цю балачку, сказав:

— Та ні... Син у мене поступає до медичного інституту. Хоче... по моїй лінії.

Останні слова "хоче по моїй лінії" прозвучали не гордовито, як то бувало вдома, коли хто-небудь запитував, куди поступає син, а чомусь жалюгідно.

— Може, Черкаський ще пам'ятає мене? Я працював у його семінарі... По підшлунковій. Але... скільки їх, таких, як я, стукалися в його двері.

Микола рвучко підвівся, закрокував по кабінету, перетинаючи навкіс розкішну килимову доріжку. Один раз він об неї спіткнувся, доріжка загорнулася, футбольним ударом блискучого коричневого черевика Микола розправив її.

— Я спробую, — по довгій мовчанці, від якої мені натекло повні груди холоду, сказав він. — Але ти, Вікторе, зрозумій... Я певний: ти не схожий на деяких провінціалів, які думають, що заступник міністра... це хтось такий... ну як апостол Петро біля райських врат. Знаєш, скільки отуто, в Києві, отаких, як я, начальників?.. В ешелон не вбереш, і в усіх сини, дочки, племінники. І пів-еше-лона вищих. А потім таких, які крізь стіни проходять. Як Фантомаси. Якби це я просив ректора за свого сина чи дочку... Може, трохи й зважив... А так, хто ти мені. І ще одне — я не контактую з ним. Ні, ми ніколи не сварилися. Просто поїзди наші — на різних магістралях.

Він пильно подивився на мене, чи я все зрозумів, чи не образився. Я зрозумів, не образився.

— Спасибі.

— За що там спасибі. — Він знову сів. — Ну, розкажи трохи про себе. В тебе один син? Каву замовити?

— Не треба. Я її майже не п'ю. А син це в мене менший.

Я коротко розповів Миколі про свою родину. Диво, я не почував на нього за те, колишнє, ані крихти злості чи навіть досади, й подумав, що це роки розчинили їх. А може, це я такий безхарактерний? Адже збирався нагадати за будь-яких обставин. Бодай жартома. А тепер ось не хочеться.

— Ех, — потягнувся в кріслі Микола. — Літа — як дикі коні. Вже синів женимо. А давно... самі були дурні й дикі...

Він подивився на мене й швидко відвів очі, в яких майнули, схожі на крильця білих метеликів, вогники. Я зрозумів, що Микола пам'ятає все: і про буряки, і про крос, і не вибачається, бо це було б нерозумно.

Я підвівся, міцно потис йому руку. Затримався ще на мить у дверях:

— Як ти думаєш, варто мені самому піти до Черкаського?

Микола на хвилю замислився.

— Мабуть, варто. Живий чоловік... він якось впливає особливо. Я це по собі знаю. Ну... бо і є живий чоловік.

Я повернувся в готель близько дванадцятої години. Ми з Едиком волокли угору свої важкі валізи (біля ліфта товклися іноземці, бородатий ліфтер у лівреї навіть не дивився в наш бік), а назустріч нам волокли валізи ще два Едики і два Віктори Івановичі, вони неначе випірнали з голубої темряви старовинних дзеркал на стіні. Всі шестеро почувалися в цьому домі трохи незатишно.

Поминаючи на наступному поверсі велетенське дзеркало, я оглянувся, аби ще раз упевнитися в своїй думці, одначе зрозумів, що помилився: високий білявий молодик у притемнених глибинах дзеркала ступав ніскілечки не знічено. Навпаки, він навіть на мить притишив ходу і обмінявся усмішкою із своїм двійником. Я розгадав ту усмішку, і тиха радість ворухнулася мені в грудях. Син вдоволений собою, але не самомилується, отже, й не збирається прожити таким собі метеликом на квітках і збирати з них нектар. На квітках жіночої краси насамперед. Він не вдовольниться тим нектаром, він хоче ще чогось од життя, од світу, бо розуміє, що в наш час досягти, чогось лише красивою зовнішністю неможливо; він вчитиметься серйозно, спробує зажити значнішого. А хіба можуть батьки не радіти з того? Я навіть підморгнув змовницьки: "Знай наших" — зрозуміла річ, не білявому широкоплечому юнакові, а середньої статури чоловікові з трикутним обличчям. Ну, не зовсім трикутним, одначе, якщо визначати його геометрію, то до цієї примітивної фігури воно найближче. До того ж тесане прямими лініями і жорстке: високий і великий лоб, сухі щоки, тверді прямі губи, сухе, гостре підборіддя — воно дуже часто вводить людей в оману. На довершення всього в мене майже металевий бас, усі, хто чує, хто бачить мене вперше, мало мене знає, вважають, що я дуже крутий, непохитної вдачі чоловік. Я ж рідко користуюся в житті цими "дарами природи", колись хотів за своїм зовнішнім образом та подобою перекувати душу — з того нічого не вийшло.