— А чому хочеш стати лікарем ти? — запитую я, домучивши розповідь.
— Ну, я... послужив прикладом ти,— майже не задумуючись, відповів Едик. Мені солодко потепліло в серці. Я розумію, що його відповідь не повна, навіть якоюсь мірою не переконлива, але її вистачав для того, щоб почуватися щасливим і навіть... гордим.
— Та!.. — знову по довгій хвилі обзивається Едик. — А в тебе були важкі випадки? Такі, що хотілося поміняти професію?
Тенор уже відповідаю без довгих роздумів:
— Важких випадків було чимало. Навіть зовсім недавно... Минулого місяця. Лежав у нас у терапії інвалід війни з виразкою шлунка. У моїй терапії, ти ж зпаєш, я повинен практикувати, аби пе втратити фах. Виразка — од кульової рани. Інвалід був страшенно виснажений. Важив сорок сім кілограмів. А такий бадьорий... Правив апекдоти, жартував, сестер зачіпав. І лаявся якось так, що не розбереш: матюк воно чи не матюк. Я його сварив за це. Ну, так, по насправжки, для профілактики. І от... Продивився. Прогавив. Прорив! Прободіння. На лікарняній койці. Рятували в хірургії. Ледве врятували. Ніхто не вірив, що виживе. А він вижив. Ще й боготворить мене. А йому хлібною шкуринкою заткнуло дірку-рапку, дуже мало їжі вийшло з шлунка. Не прожував як слід шкуринку, й на пій затрималося його життя. А він — дякує... Мені б, звичайно, не було нічого... по службовій лінії. Ну, скільки б вже я пережив і що б передумав!.. Він ще молодий, порівняно, звичайно, п'ятдесят вісім. Розказував, як двічі падала біля ніг міна й не розривалася. Мав чоловік на війні щастя. А тут... Тепер ось добиваюся йому пенсії, бо він молодим відмоііиися од неї. А тепер виявилося, що її дуже важко вернути. Кляті бюрократи. Та я верну, вже майже вернув. Всякого траплялося... Але міняти професію пе збирався ніколи. Я у неї вріс, вона — це я. Ну, як би тобі... Хіба можна поміняти своє життя? Жити по-іншому можна, але думки, душу свою поміняти не можпа. Скажи, ти пам'ятаєш оту жінку з орденськими планками, вона все ходила мимо нашого двору? Товста така. Пам'ятаєш?
Един но відповів, я прислухався. Син дихав рівно та глибоко, як дихають уві сні всі молоді, здорові люди.
День четвертий
Ранковий чай приніс Едик. Ніс його жартівливо-урочисто, чергова чи покоївка дала йому квітчасту тацю, й він її тримав на трьох пальцях, як вишколений офіціапт. Чай, а також порізаний на кружечки лимон на блюдечку. Дарунки Едикові за його молодість. Але, мабуть, не тільки за молодість. Він розмовляє з готельним персоналом якось дуже впевнено й легко та просто, навіть коли чимось не-вдоволений, на нього пе сердяться. А мені здається, що на мене сердяться завжди.
Щоб не ходити до чергової по той копійчаний чай, я додумався купити кип'ятильник і готувати його у помері. Дідька лисого у мене вистачило б на цо кебети! На цю думку мене наштовхнув напис під розеткою: "Користуватися кип'ятильником заборонено!"
Аби якось розкутурхати Едика, настроїти на оптимістичний лад, а також урізноманітнити наш навчальний процес, я розпочинаю його тоном старорежимного буркітливого професора:
— Ну-с, молодий чоловіче, так що в нас на сьогодні? Лантаноїди? Але, мені здається, ви тут — повний нуль. Коли я вам про них ровповідав, ви дивилися в стелю й думали про речі значно романтичніші, а місця поруч з ними бідним лантаноїдам не залишилося.
Едик одразу втягується у гру.
— Помиляєтесь, шановний професоре. В своїх підозрах, ви, мабуть, опираєтеся на власний легковажний юнацький досвід. Але ви безнадійно відстали. Нипі вік технічної революції, великих швидкостей і точних наук. На справи романтичні ми жертвуємо дуже мало часу. А от щодо лантаноїдів, про які, до речі, свого часу ви й не чулії, а визубрили їх кілька днів тому, то вони...
З невеликими переріваии працювали до обіду. Едик знову не хоче йти до їдальні, наш ресторан обслуговує тільки іноземців, та й немає часу у нас на ресторан. Я загорнув у газету склянку й спустився в ресторан, попросив офіціанта покласти у склянку півдесятка порцій ікри та стільки ж норцій масла. Сам я переобідаю хлібом та помідорами, а Едикові потрібне калорійне харчування. Відсьогодні він обов'язково повинен з'їдати щонайменше дві порції ікри. Так радила мопі й Люба.
О сьомій годині л закриваю підручники.
— Все. Кінець. Шабаш. Крапка. Я й так відступився від правил. Пам'ятай: по них провчився всі п'ять років. Перед екзаменом потрібно кінчати зубріння раніше. Дати відпочити мізкам, нервам. Розвіятися. Забути про все. Те, що потрібно, спливе на екзамені. А зараз вечеряти й — на вулицю. Гуляти, гуляти, гуляти. І пе думати про екзамени. Їх не існує, немає в принципі.
Я тримаюся мовби бадьоро, насправді ж думка про завтрашній екзамен не залишає мене й на мить. Вона то напливає, то відпливає, як гіркий туман. Коли вона напливає, остуджує мене до п'ят, в мене зимцо стає на серці й в животі. До чого я дожився, дідько візьми! Ну, не поступить. Піде в армію. А може, й не піде. Може, його не візьмуть. У нього прослуховується аритмія. Сама по собі вона мене не лякає — вікове, пройде. Влаштується па роботу, житиме вдома... Ну, Люба, звичайно, продовбає мені в голові дірку. Та й самому... Сусіди... Неначе я гірший за інших.
Не гірший, але й не кращий. Я струшую ті думки, мов липке баговиння. Й таки звільняюся од них надовго. Ми з Едиком ідемо оновленим після півторатисячолітнього ювілею Києвом, який піби помолодів, а може, гарно вмився, причесався. Я веду Едика одним із своїх давніх маршрутів, яким (прочитав у газетах) перед нами дружними лавами пройшли реставратори, будівельники, садівники, квітникарі. Золоті ворота, під якими бився живий і билинний Альоша Попович; Софія, якщо заплющити очі, то можна почути дз'він печенізьких мечів, саме на цьому місці їх розгромив хоробрий Ярослав і наказав збудувати собор; Старокиївська гора з капищем, Андріївський узвіз. Я чую цокіт копит по бруківці, різко пахне кінським потом, осідаючи на задні ноги, узвозом спускаються на Поділ гніді, вороні, сірі в яблуках, сиві коні, несуть на своїх напружених спинах звитяжних Палієвих козаків. О, як мені хочеться, щоб цей цокіт почув і мій син, щоб він лупав у його пам'яті, у його серці все життя. Тільки тоді він буде справжнім моїм сицом, тільки тоді сповнить свое ііризначеппя жити й працювати на цій землі. Бо дехто вже забув! Ти чуєш, сину!