— Еврика! — знову схопився Кость, і в надто розплющених очах заяснів надто підкреслений здогад. — Знаєш, Ніно, звідки це все? Пам’ятаєш театр? Пам’ятаєш, як він образився?
Ніна завагалася. Ніна спостерегла Костеву ж неупевненість. А головне — вона інтуїтивно відчувала, що роля образи тут не може бути за основу. І вона спробувала навести кілька прикладів, що цілком заперечували чинність образи й заперечували Костеву нападливість.
Однак переконати Костя вже було неможливо. Він ухопився за цей здогад із такою ретельністю, ніби від самого здогаду залежало щасливе вирішення всієї справи. Він посилався на те, що загалом дуже добре знає людей і зокрема встиг дуже добре вивчити хитрозатайливу істоту свого начальника.
Еге ж! Зовні Степан Маркович може бути навдивовижу ввічливий, але це ще зовсім не свідчить за теплоту й прихильність його душі. Душа, мовляв, у нього обивательська, змінна, продажна і в той же час хоробливо-амбітна, злопам’ятна. Нічого нема гіршого для такої людини, як порушення її авторитету. Така людина конче віддячить, конче помститься.
Що ж до Ніни, то Кость відверто признався, що розуміє, чому в неї такий заперечливий настрій. Ну звичайно, їй не хотілося б саме цієї причини, бо тоді в театрі вона теж образила Степана Марковича.
Так, так! Вона — нікуди правди діти — теж причетна до образи. Вона теж винна.
— Костику, ну що за образа? Слухай, це вже ти... — спробувала ще раз запротестувати, але Кость нагально перебив її.
Чи ж їй краще знати?
Чи ж їй доводити?
Супроть посипалися численні, найрозмаїтіші докази, за якими щось через півгодини почала зростати ціла теорія, надзвичайно цікава теорія, поступовно, всебічно обґрунтована. Теорія твердила, що всі людські радості й нещастя залежать від того, скільки сильно виступає почуття образи — почуття, що разом з інстинктом самозаховання закладено природою в кожній людині. Але не в кожної людини вистачає розумових підойм, щоб його регулювати. Теорія твердила, що непомітно це почуття може обертатися в обопільну глибоку зневагу, у зненависть, у ворожнечу. Може, нарешті, перекидатись на цілі групи, обертатися в масовий рух. Так, так! Цьому є приклади! І майбутні психологи та історики, певне, точно дослідять, що всіма війнами передусім рухало якраз оце почуття — почуття образи.
— Треба ж, Нінко, розуміти...
Після цього вже Ніні бракувало відваги й охоти продовжувати свої обстоювання. Свідомість своєї відсталості й слабкості перед цим буйним злетом Костевої думки, наявність якихось непевних припущень, майже увертів з боку Костя — згнітили її, засмутили, приборкали. І хоч вона вже готова була поступитися деякими нещодавніми запереченнями, але в той же час в ній ще більше зростало переконання, що причин передусім треба шукати в Костевій картярській пристрасті та невдалій (цього разу) поведінці на службі.
— Ну, хай... — прискорено й зневолено погодилась Ніна,— але ж треба щось робити, треба зараз же... негайно!
Найгірше, найстрашніше для неї полягало в тому, що, очевидно, сунулась невблаганна хмара, ось-ось мав ударити грім і хтозна — чи утримається під навалою бурі їхній байдачок, чи не підхоплять розгойдані хвилі її дорогого Костя й не понесуть далеко-далеко, понесуть надовго, а може, й назавжди...
Треба зараз же шукати можливих шляхів до порятунку. Треба скупчити всю імкливість, всі сили, щоб конче запобігти лиха. От хоч би позичити частину грошей. Трохи в Мішеля, трохи в інших знайомих. Спішно написати до родичів. Кінець кінцем, дещо з речей закласти в ломбарді, дещо продати.
— Костику, як ти думаєш?
— Да, звичайно, все це можна. Звичайно, копійка до копійки... — мляво погодився Кость, обдумуючи щось своє.
— Стривай!
Ніна скочила. Тороплено кинулася в той куток, де було заховано її вузлика "про чорний день", і небавом тремтливими руками подала Костеві примітивну скарбничку. На здивоване, мовчазне Костеве запитання вона коротко нагадала йому за машинку й, певна річ, розуміла тепер, чому він не виявляє жодного невдоволення. Навпаки, Кость був приємно вражений, хоча, похапливо взявши карнавку, не міг не вигукнути:
— Як це шляхетно і як це трагікомічно! А втім, усе життя — одна трагікомедія. Сьогодні сміх, а завтра сльози. Сьогодні ти, а завтра — я!
Коли ж підрахував, гірко посміхнувся: в карнавці було щось біля дев’яти карбованців.
— Одна іронія... — зітхнув він і переклав гроші до свого гаманця.
— Я побіжу до Мішеля,— запропонувала Ніна.
Кость не заперечував, попередивши однак, що сам уже звертався не тільки до Мішеля, але й до решти, кого вважав за приятелів, і всі одмовили. Та іншого, мовляв, і сподіватися важко, бо якраз біда майже завжди переконує, що друзі — лише міт. Так. Становище досить розпачливе, досить безнадійне. Грізний-бо фатум не любить жартувати. Грізний фатум звів уже чорні крила, і вже вчувається його страшний, мертвотний подих.
— Ах, Нінко, видно, мені так на роду написано. Між іншим, колись одна ворожка мені це віщувала. Так, так! Я лише тепер згадав. Може, це й смішно — вірити ворожкам, але це факт!
Ніна все ж таки побігла до Мішеля. Мішель співчував, посилався на власні недостатки, просив вибачити і все ж таки одмовив.
Вертаючи од нього, Ніна ледве-ледве утримувалась, щоб не заплакати. І в себе вдома вона, мабуть, дала б волю сльозам, якщо застала б Костя з тим же безнадійним, нестерпучим виразом.
Але сталася дивна зміна: Кость ніби повеселішав, здавався спокійнішим. Кость ніжно пригорнув її до себе, знову подякував за клопітливість та виключну відданість і сказав, що в нього почали виникати деякі плани, що він, дуже можливо, винайде вдалий вихід.
Заспокоїв.
На ранок цей настрій Костя не покинув. Він дбайливо збирався на службу, обдаровуючи Ніну такою ж, як і вчора, вдячною ніжністю. На відході замиловано взяв її голову в руки, поцілував у чоло й просив не хвилюватися. Сказав, між іншим, що має на думці відверто, щиро поговорити із Степаном Маркевичем, турбувався лише, щоб не дійшла передчасна чутка про всю цю історію до кого-будь із данилюківців.
Чого тільки не передумала Ніна, лишившись на самоті. Один вчорашній день відкрив їй так багато, приніс стільки несподіваних вражень, збудив стільки найрозмаїтіших домислів, що охопити це все, виважити, одсіяти зайвину й підсумувати лишок було нелегко. Та й сьогоднішній день, довгий, як ніколи, сповнений очікувань, ще таїв у собі чимало непокійного, загадкового. Ще ж невідомо, чим мала скінчитися одверта, щира бесіда із Степаном Марковичем.