Ніна мовчала. Дивилася обіч.
— Приходьте, Ніно Сергіївно, чи сьогодні, чи завтра. Я охоче, я ждатиму... Може, справді ми вдвох щось придумаємо? А? Прийдете? Нікого більше не буде, і ми вдвох... розумієте? Ми вдвох, може, справді щось... А?
Її рука, що досі нервово стискала китиці портьєри, різко шарпнулась, упала, лишивши натомість безсило звислу, надірвану торочку. Не сказала вона більше ні слова. Не глянувши, вийшла.
І не пам’ятала, як сталося, що вона так швидко, ніби зовсім не бувши на вулиці, одчинила двері до своєї квартири.
Кость спав. Коли глянула на нього, неприємно шушвельнуло в грудях, але вагалася: будити чи ні?
У сні він здавався ніби кращим, невиннішим, зовсім, як той хлопчик. Кілька хвилин у задумі стояла над ним, поки не помітила, що вії його тремтять.
— Ти спиш? — кинула нагально.
— А? Що? Да, сплю,— зиркнув Кость здивовано, як належить зиркати збудженим, і потягнувся.
— А я думала, ти спиш.
— Та сплю ж...
— Неправда! — і це непотрібне прикидання, ця нещирість неприємно вразили Ніну.
Але ту ж мить у неї наспіло стільки запитань, стільки слів, що не знала, як почати. Вирвалось само, нестримно, благаюче:
— Кость, скажи мені всю правду!
Не слід довго зупинятися на цій сцені. Розповімо коротко: спочатку Кость не хотів нічого говорити й доправлявся, щоб першою говорила Ніна. А як побачив, що на цей раз жодними заходами не зламає її упертості, і зважив, що Ніна напевно встигла багато довідатись (недарма-бо ставить категоричну вимогу), але всієї правди довідатись ще не встигла (недарма-бо просить сказати правду),— то признався, що в нього виявлено в рахунках чималі недоліки.
Суми він не міг назвати, бо сам іще точно не знав — навіть приблизно не хотів сказати, не вважаючи на настирливі Нінині просьби. Ясно, мовляв, що цей випадок мусив вплинути на нього з неймовірною силою. Ясно, через що Кость почуває себе хорим. Уявити ж тільки, що чесна людина, яку вчора всі поважали й цінували, сьогодні через випадковість, через каприз невблаганної долі обернулася на — страшно вимовити! — на розтратника. Хіба не трагедія? Хіба не можна захоріти? Якщо лиха цього не вдасться заладнати, якщо, боронь Боже, довідається Данилюк або хтось із його прибічників, якщо піде поголос і приведе судового виконавця,— тоді... тоді Кость не витримає. Серце йому розірветься або ж він сам припинить рух свого серця.
Поспіхом, як і раніше на словах про смерть, Ніна затулила йому рота. Тільки замість недавніх тривожних просьб тривожно сказала, більше стверджуючи, ніж запитуючи:
— Ти програв гроші?
Навряд щоб хтось інший, бувши на місці хорого, наважився б схибити честю, покривити душею, коли думку висловлювалося так просто, коротко, владно.
І Кость без довгих зволікань ствердив цю думку теж коротким покивом голови. Додав лише, що програв не всю суму — частину. Де ж поділася решта — пуття не добере. Можливо, що, нервуючись, він не розгледів як слід усіх рахунків. Можливо, десь щось переплутав чи забув занотувати. Можливо, решта ще знайдеться. Саме тому й просив він принести матеріали додому, щоб спокійно, уважно перевірити. Він не сумнівався, що їх йому принесуть, але... але пора ж і Ніні розповісти, як і що там було.
— Що було? Ось слухай...
Розповіла, підкреслюючи своє здивування й обурення. Розповіла од самого початку. З найменшими подробицями. Все.
Лише наприкінці, передаючи з відтінком іронії й двозначності сцену запрошення до кабінету, похопилася, чи слід було все викладати, чи не пошкодить.
— До кабінету? Увечері? Ач, який галантний павіан! — теж іронічно, двозначно похитав Кость головою.
Але не рвонувся, не скипів, як сподівалася Ніна. Вислухав усе з напруженою увагою і потім довго дивився в одну точку. Либонь, щось задумав, розмірковував...
Далі-подалі, прорвавши сповиток задуми, Кость гірко-насмішкувато скривив уста й перевів погляд на Ніну. Помітивши на її обличчі відбиток ще не втамованого подиву й обурення, він сказав, що особливо дивуватися, вражатися нічого. Адже не треба забувати, що вони мають до діла з обивателем. І якщо Ніна досі не йняла віри Костевим закидам, то тепер вона має наочні докази, тепер напевне повірить. Бо, не кажучи вже за інші сумнівні й просто негідні вчинки Степана Марковича, що він їх дозволив собі сьогодні, як можна сприйняти, як поставитись до його брехливих комбінацій з ключами? Чому він побоявся дати Костеві матеріали? Не інакше, як через острах, щоб Кость не підчистив рахунків, не підставив цифр. О, тепер цілком ясно, що цей хитрий павіан хоче загодя вмити руки, хоче відійти якнайдалі.
Кость підвівся, захвилювався. Більше й більше обурюючись, він почав викривати прогріхи й самого Степана Марковича. За його словами, Степан Маркович також був причетний до цієї неприємної справи. Ще недавно становище Степана Марковича майже дорівнювало становищу Костя. Та він — цей досвідчений лис — він зумів так ловко повернути діло, так вчасно запобігти, що тепер зовсім сухим виходить із води.
А інші, нічого не знаючи й покладаючись на його солідарність, не поспішали зводити кінці у своїх особисто-меморіальних зошитах. Особливо ж складна й погана ситуація припадає на Костеву долю.
— Він каже, що не може допомогти? Бреше, лицемір! Бреше! Тільки він один і може! Тільки він!.. Чортова душа! — крикнув Кость, зриваючись, і одразу ж вхопився за серце, безсило впав на постіль.
Через хвилину на серці йому лежав компрес.
Трохи заспокоївшись, хорий продовжував викривати Степана Марковича ще з ряснішими деталями. Хто-будь свіжий, почувши це все, безумовно, здивувався б, що за такий короткий час спільної праці можна вже так глибоко поринути и справи й наладнати особисту близькість, як це зумів Кость, можна так багато вже дізнати й зробити. І хто-будь свіжий, навіть нічого не відаючи за Мішеля, безумовно, припустив би тут не що інше, як велику і вдячну чинність протекції, а також мусив би визнати чималу Костеву обдарованість щодо вміння пристосовуватись.
Взагалі ж усі Костеві викривання, пояснення й докази збігалися на тому, що якраз од Степана Марковича найбільше залежить, що Степан Маркович може затягти відчитність, перемістити поки що ордери, певну частину грошей списати й т. ін., й т. ін. Саме на таку його солідарність Кость і покладався. Та й без солідарності, кінець кінцем, він обійшовся б, якби загодя знав, що термін позачергових більших звітів буде чомусь пересунуто на найближчий час. Оця передчасність особливо підозріла. Принаймні, у Костя останніми днями склалося враження, що тут перш за все навмисне діє рука Степана Марковича.