— Я не заприсягалася нікому, — повела плечима Марія Іванівна.
— Присягають силі, — авторитетно сказав Сивокіз, — а що тепер без німців буде вартий той гетьман? На вас же тільки фу — й нема!
— То ще бабуся надвоє ворожила, — огризнувся Кіт-Котенко, сам уже не вірячи своїм словам, але й погоджуватись із самовпевненим Сивокозом йому аж ніяк не хотілось. Ніколи не сподіваючись, що німецьке командування враз може покинути його самого, Кіт-Котенко за півроку встиг залити робітникам сала за шкуру і тепер кожну годину міг сподіватися на відплату. В його стані треба було або одягти овечу шкуру, або вчинити що-небудь таке, щоб цілком тероризувати робітників. Найкраще було б скористатися з тої ночі, коли шахтарі надумали обеззброїти німецьку команду. Але через боягузтво він цього не зробив, пропустив влучний момент. Почуваючи в Сивокозових словах якраз за це докір і намагаючись виправдатися, відказав:
— Ви гадаєте, що нас злякали? Помиляєтесь. І якщо й вони так гадають, — кинув він у бік шахти, — то це мені тільки на руку.
— Вони не гадають, а просто собі знають, що варта їх боїться. І ви досидитеся, доки і нас візьмуть за горло свої власні більшовики.
— А нас чому? — злякано опустив на стіл карти Пантелеймон Петрович. — Хіба ми що?
— Кадети. А по-їхньому — буржуї.
— Ніколи я кадетом не був! Меншовик не те ж саме, що кадет.
— Я не розумію, — здивувалася Марія Іванівна, — для чого відпустили німців? Їх легко було упросити залишитися. Я певна, що коли б доручили попросити дамам, вони б не відмовили. Це ж ґречний народ.
Технік Сивокіз, знаючи напевно, завдяки чому його дружина надіялася на таку ласку до себе з боку німецького командування, насупився і вже роздратовано сказав:
— Теж мені — непереможна армія! А дядьки женуть вилами та косами. Отак, пане сотник, і ви будете кивати п'ятами, як більшовики піднімуть на шахті голову.
— Ого, якби їх пустили в "Горнотруд"! А поки що наш верх, — сказав Пантелеймон Петрович.
Червоне й без того обличчя Кота-Котенка наливалося злою кров'ю. В маленьких карих очах, мов скалки на воді, почали схоплюватися іскорки. За картами він уже не стежив і кидав їх на стіл машинально:
— Коли ви не знаєте, то спитайте. Дядьки! Дві дивізії Червоної армії перейшли демаркаційну лінію. Та десятки партизанських загонів…
— Я ж і кажу — з вилами. І від них тікає тридцять чотири дивізії з найкращою військовою технікою.
— Зрештою, мене це не обходить. Захочу — завтра тут буде цілий гайдамацький полк.
— Може, той самий полк, що не визнає гетьмана і вже виступив на Харків? Чим би дитя не тішилось…
Це вже переходило будь-які межі. Кіт-Котенко, весь побагровівши, процідив крізь зуби:
— Ви, пане Сивокіз, як бачу, не з хороброго десятка. Вас уже починає бити лихоманка.
— Суціль: з хворої голови на здорову.
— Ніякої голови у вас немає.
Технік Сивокіз поволі повернувся до сотника і з притиском на останньому слові проказав:
— А в тебе вона хоч і велика, як макітра, та порожня. — Карти випали з його рук на стіл, і Пантелеймон Петрович, надіючись продовжувати гру, накрив їх попільничкою. — Порожня, і ти хвоста тут не розпускай. Може, гадаєш, що тебе хтось боїться? Самі знаємо і ще й тобі можемо розказати, як треба пильнувати, щоб робітники не звозили на шахту зброї.
Кіт-Котенко зірвався на ноги й підкреслено дзенькнув шпорами:
— Я прошу…
— Ти не проси, а краще виконуй свої обов'язки, за які одержуєш платню. А "пленять" дамські серця своїми шпорами будеш колись на дозвіллі.
Марія Іванівна, лупаючи поверх карт очима, густо зашарілась і, мов обпечена, підскочила на стільці.
— Як мені настобісіли твої ревнощі! Знайшов до кого ревнувати. — І вона презирливо пхекнула.
Пантелеймон Петрович, ошарашений раптовим скандалом, злякано заторсав пенсне на своєму носі і, не знаючи, що діяти, схопив тасувати карти. Кіт-Котенко підсмикнув плечима френч, скинув головою, по-військовому круто повернувся на місці, від чого стілець з гуркотом полетів на підлогу, і мовчки вийшов у маленькі сінці, де висіла його бекеша з погонами сотника. Спускаючись по східцях, позад себе він чув верескливий голос Марії Іванівни і схожий на гавкання застуджений бас техніка Сивокоза. Розгублений і переполошений бухгалтер Пантелеймон Петрович бубонів:
— Ай-яй-я, що ви наробили? Можна ж було ладком, ладком, по-хорошому. Я його заверну.
Кіт-Котенко, ніби його вже хватав за поли Пантелеймон Петрович, наїжачився і прискорив кроки.
Селище спало, вкрите чорною попоною темної ночі. Через голий майдан вітер ганяв сніжну крупу, змішану з сажею. Задихаючись від злості й образи, Кіт-Котенко прямував до приміщення варти, де світилися в одному вікні білі від морозу шибки. Проминувши крамницю, сотник побачив освітлене вікно в маленькому будиночку, де містився рудничний комітет "Горнотруд". Так допізна світилося там уперше. Він знав, що спілка, підпавши під вплив меншовиків, не наважувалася на організований опір власникам, хоч власники почали вже перебільшувати навіть довоєнні норми видобутку й зменшили до мінімуму розцінки. Правління спілки, до якого входили і Пантелеймон Петрович, і штейгер Варивода, полохливо додержувалося лояльності в економічних питаннях, а політичних ексцесів боялось як вогню. Але навіть і такі комітети давно вже були ліквідовані по інших руднях.
Біле вікно в маленькому будиночку зараз дратувало начальника варти, мов червоний кумач бугая. Вузлуваті його пальці нервово то застібали, то розстібали гачки на бекеші. Від образи, що він її зазнав від техніка, а ще раніше — від інженера, у нього саднило в горлі й кров підступала до очей.
У чорному від цигаркового диму кабінеті вартовий гайдамака, відставивши гвинтівку, спав на стільці. Це ще більше розлютило начальника варти. Міцним стусаном він скинув його зі стільця. Вартовий з переполоху закричав щось незрозуміле і, ошелешений, витріщив червоні очі.
— Поклич мені помічника начальника варти і начальника розшуку, вайло! Бунчужного негайно сюди!
Залишившись сам у кімнаті, начальник варти палив цигарку за цигаркою і, стукаючи навмисне голосно каблуками об брудну підлогу, ходив із кутка в куток. Великі його пальці, ловлячи в зубах цигарку, тремтіли; він хвилювався, але це вже було хвилювання не від образи, а від придуманої ним кінець кінцем тактики. Біле, освітлене зсередини вікно в кімнаті комітету ніби вказувало йому шлях з того роздоріжжя, на якому він топтався ще з тої ночі, як німці залишили Калинівку. Схопивши перо, він хутко накидав телеграму до повітового старости, перечитав її, порвав і знову написав.