— Ну й герой! — Останнє слово само вилетіло з незакритого від здивування рота. За лікоть його тримав з лютим виглядом гайдамака. Посмішка погасла, як останній промінь вечірнього сонця гасне на шибках убогої хати.
— Чи вже й сміятися не можна? — почуваючи наближення якогось лиха, проговорив Байда підупалим голосом.
— Ти мені на кутні засмієшся! — визвірився на нього гайдамака і стусонув у плечі. — Марш!
— Куди марш? Та не штовхайся, а то коли б сторч не став! — І він уже обома руками стиснув держално обушка.
Гайдамака засюрчав під самим вухом. Байда смикнув рукав, але в нього міцно вчепився гайдамака, до якого на підмогу бігло ще двоє німців.
Шахтарі, побачивши Байду в небезпеці, кинулися було до нього на підмогу. Тоді солдати скинули гвинтівки з широкими багнетами на руки і, голосно попереджаючи, закричали:
— Цюрік!
У Байди враз ослабло все тіло, і він неслухняними ногами поплівся між двома широкими багнетами і нагаєм позаду. На естакаді все ще маячила постать у касці з багнетом за плечима. Солдат дивився вслід прудкому паровозові й широко посміхався.
Коли натовп залишився вже позаду, Байда враз озирнувся і крикнув через плече:
— А ви не будьте дурнями, чули, що казав Максим!
Гайдамака штовхнув його в плечі, від чого Байда ніби надкусив останнє слово. Десь збоку виринув з переляканим виглядом Ілько.
— Тату, — прошептав він зблідлими губами.
— Візьми обушок. — І Байда сунув йому в руки держално. — Іди назад, купи держись.
Вартовий випустив Байду за ворота, на майдан, на якому стояв будинок варти.
Тіло забитого Хабібули ще й досі лежало непохованим, а дванадцятигодинний робочий день засмутив навіть однодумців Задої.
Того ж вечора Гнат Убогий скликав комуністів в найдальшому закапелку Собачіївки. Прийшов Семен Сухий, Гриць Духота — слюсар із ремонтного цеху. Він був парубок уже в літах. Мав ще прийти Василь Моренко. Ставши кульгавим, він тепер працював у шахті за стволового. Оце були і всі комуністи, що залишилися в Калинівці. У ближчому селі — Платонівці, де також жили шахтарі, було ще двоє надійних, які ходили ще в співчуваючих, — коваль Власов, що майже ніколи не розлучався з голосною гармонією, і, навпаки, завжди тихий і дрібний з обличчя учитель Безуглий.
Зв'язок з Платонівкою тримали через Гриця Духоту, який ходив туди ніби до платонівських дівчат.
Цей невеличкий загін більшовиків устиг уже згуртувати довкола себе і на шахті, і в селі немало робітників і селян, що були раніш або байдужими, або навіть вірили есерам і меншовикам. Тепер вони складали революційне ядро підрайону. Від товариша, який виконував партійні завдання зафронтового бюро і потайки приїздив до Платонівки, вони довідувалися про загальне становище. Він же постачав і більшовицьку літературу та газети. Але останній раз він був щось з місяць тому. Максим Мостовий поїхав до Юр'ївки, щоб налагодити зв'язок з районним комітетом, який уже розгорнув у підпіллі роботу.
Звістка ця вплинула на присутніх, як підмога на обложених у фортеці. Гриць Духота мав доповісти про підготовку похорон Хабібули. Чекали тільки на Моренка, якому було доручено зв'язатися з шахтою номер чотири. Для конспірації на столі стояла пляшка каламутного самогону і миска капусти. Капуста апетитно пахла конопляною олією. То один, то другий пучкою знімали з миски бурштинові пацьорки капусти і кидали в рот. Смачно приплямкуючи, вони перекидалися словами. Їхні думки знову повернулися до становища на шахті:
— Проти кулеметів з голими руками що ти вдієш? А людей розполохають.
— А головне, каже Максим, треба, щоб і інші шахти — разом.
— Треба це діло скоріше взяти більшовикам до своїх рук, а то в спілці тепер нароблять.
— Вони вже одверто в одну дудку грають.
— Наволоч меншовицька! Що той голомозий мені сьогодні загнув. — Сухий підбив пальцем вицвілі вуси, під ними посміхнулися бліді вуста. — Для того, каже, щоб захищати робітників, треба сваритися з адміністрацією, а коли ми будемо сваритися, тоді нас розженуть…
— Ну, й пустили Байду по світу.
— А він гадав — до старої кадри не причепляться.
— Забастовку треба, але таку забастовку!
— Що тобі казав Максим, Гнате?
— Скажу, ось нехай прийде Василь.
Моренко не з'являвся. Це вже починало дратувати.
— Давайте обговоримо перше питання, — сказав Семен Сухий, витер долонею вуси й поклав руки на коліна, ніби на нього навели фотографічний апарат.
За вікном почулися кроки.
— А чекайте, здається, йде! — Гнат Убогий підійшов до вікна й відхилив жіночу хустку, розіпнуту замість фіранки на іржавих гвіздках. У ту ж хвилину він смикнув назад кінець хустки і перелякано втупився в присутніх:
— Здається…
У двері забарабанив важкий кулак, і разом донісся приглушений голос:
— Відчиніть!
— Варта!
За столом ніхто не змінив пози. Тільки Гриць Духота для чогось переставив миску з капустою. У відчинені двері увійшов, як грубо обтесана колода, начальник варти Кіт-Котенко. Із-за його спини іще витикалися сірі папахи. Кіт-Котенко втяг червоним носом повітря, і його зеленуваті, глибоко посаджені очі сласно заблищали.
— Панахидку справляєте? — І він набрав пучку капусти. Жовті волокна, упавши з-під рук, лягли на темному столі примхливим візерунком. — А хто тут хазяїн?
Гнат насуплений стояв біля вікна. Важкі його кулаки розпирали кишені засмальцьованого піджака.
— Десь вийшов.
— А ти хто такий?
Гнат мовчав.
— Я знаю його, — сказав вартовий, — це Гнат Убогий.
Начальник варти окинув поглядом темну кімнату з голими запорошеними стінами, стіл з трухлявих дошок.
— А це хто? — кивнув він до столу.
— Люди. Шахтарі наші.
— Пізнавай, Гекало!
Той же вартовий почав тикати на кожного пальцем і називати.
Прізвище Духоти начальник варти пропустив повз вуха, але довідавшись, що з білявими вусами — Семен Сухий, він витяг із кишені револьвер і махнув ним до дверей.
— І Убогий? От і добре. Марш вперед!
— Що це значить? — підвівся збентежений Семен. Гриць з витягнутим обличчям і переполошеними очима продовжував сидіти.
— Не розмовляти! Обоє заарештовані. Марш!
Гнат Убогий виразно глянув Духоті в очі, потайки показав десять пальців і пішов до сіней. За ним ступив Сухий, який все ще не розумів справжньої причини арешту. Його збивало з пантелику, що варта не зробила трусу і залишила Гриця.