— Незле слово,— прищуривсь Потоцький,— але все ж прошу пана воєводу керувать поки новака не до бою, а до перемов; очевидячки, язиком владає він ліпше, ніж мечем.
Шляхтич хотів був ще відповісти на теє, але Потоцький рукою махнув, і молодий драгун, уклонившись поштиво, вийшов геть із каплиці.
— От за таку образу, — покрикнув Чарнецький, аж заша-рівшись від шаленості, — що огидне бидлисько покалічило нанівець мого родича, от за одно це буду мститись до сатанинського нестяму, — ні баби, ні жінки, ні дівчини, ні навіть дитини не ощаджу,— випалю, винищу, видавлю все, щоб і насіння від цього гадючого кодла не лишилося!
— Ось моя рука, пане воєводо, — простяг свою руку Потоцький, — тільки-но в винищенні ворога до ноги і лежить благо ойчизни.
— Так, так, ясний графе! — відізвалася більшість, а меншість похнюпилась мовчки.
— А я мислю, — підняв голос гетьман напольний, — що така бойня шалена появить за собою саму-но руїну, яка, нарешті, і стане могилою Польщі: не в знищенні своїх кревних підданих, які й боронять наші крайниці, лежить сила держави, а в спільній користі та згоді.
— Шкода, бардзо шкода, що ми з паном вельможним навпаки розійшлися думками, — відрізав з пихою гетьман коронний, — але тим паче я поступитись своїми не можу і даю наказ: сьогодні ж уранці всіма потугами вдарить на Бушу, сплюндрувати її, розграбувати до пня, жодної душі не випустити живою, жодної, — наддав він, — пріч вродливиць з жоноти... а гірших — татарам.
— Я повинен коронному гетьману заявити, — напружив слово Лянцкоронський. — Інтереси війни, а з того й вітчизни потребують не забарювати тут війська, а лишить задля нагляду хіба одну яку коругов; нам треба хапатись до Бара і зломити борвія у цім краї — полковника Богуна; тільки в тім разі ми з безпекою зможемо рушити на головні сили ворожі. Всяка ж забара дасть Богуну змогу стягти потуги, скріпитися силою; тоді ми опинимося в лабетах і наші спільники татари, утративши надію на здобич, кинуться наші краї грабувати і на нас самих зброю повернуть... Уже недарма і на сьогодні не прибув сюди ханський син.
Слова Лянцкоронського були надто важливі і зрушили своїм тягарем всіх; але це збурило іще більш непохилу волю магната.
— Чудову панської можності думку я заховаю на спогад, — кепливо відповів крізь зуби Потоцький, — але преці ж я по волі славутнього сойму тут стою за коронного гетьмана, то з того на мені одному і відповідальність лежить за розпорядки, а панський обов'язок лишень пильнувати, аби мої накази справлялись до слова.
— Свої обов'язки, ясний графе, я знаю! — промовив Лянцкоронський,кивнувши головою недбало.
— Ну, так я наказую: зараз же удосвіта, не гаючи й хвилини, добуть Бушу і до ноги знищити всіх!
— Ким не ким, а вже мною яснійший граф задовольнений буде! — гримнув, скрегочучи зубами, Чарнецький. — Я їм гарячого сала за шкуру заллю, потішуся над собаками! Нагадаю їм до сконання мого небіжчика батька.
— Так, так! — злорадо зареготав гетьман.— За потіху пана Чарнецького, за його помсту преславну! — підніс він налитий джурою келих.
А осяяний тріпотливим світлом лик богочоловіка дивився згори лагідно на сп'янілі і розсатанілі від злоби обличчя, позирав кохано на дітей своїх, за яких і розпинавсь на хресті.
IV
Цілу ніч у пригороді йшла тихо, але й безупинно робота:
насипались землею лантухи, плелися тури з верболозу і набивалися глиною, уставлялися в дві айв три перії дубові мажі, окуті добре залізом,— найкраща оборона рухома супроти нападу кінниці,— підглибшались рови і окопи, перетаскувались майже на плечах бойові всякі прилади — гармати, діла і гаківниці. Поважно, порядно, без зам'ятні, з безперечним послушенством сотниковій волі, з епічним спокоєм і навіть веселим гумором чинилася справа.
— А нуте, хлопці, тягніть сюди, на середину, нашу паню пузату та постеліть постіль добрячу, обложіть її гаразд турами та подушками, набитими глиняним пухом.
— Ми нашу товстопузиху обложимо, пане сотнику, як гетьманшу, а вона за те нам подякує, — відгукнулись у темряві зігнуті спини, що по кругляках тягли гужем широкогорлу гармату.
— Ще б не подякувала? Як плюне, дак будуть ляшки-панки протирать очі! — весело додали ті, що коло бійниці заступами та лопатами працювали.
— Запорошить! — завважив, усміхаючись, і пан сотник.— А ви ще, хлопці, приволочіть їй до гурту й до бесіди хоч зо дві панянки та приладнайте їх по обіруч у пані; нехай вони втрьох завтра побрешуть та поприскають трохи на вузенький той шлях, дак мені навіть цікаво, як до наших добродійок дістануться непрохані гості.
— Повинно не іначе, як рачки або шкереберть, — постановив Шрам — зналий запорозький гармаш, під чиїм доглядом і риштувались бойові озброєння.
— Вірно! — зміцнив і пан сотник. — А ось, Шраме, я ще міркую у ці закутки приладнати по дві гаківниці і по дві плющихи в додачу. (Плющихами в інших місцинах звалися баштові рушниці з широкими на кінці і сплющеними гирлами).
— Чого й краще! — згодився Шрам.— Коли б навіть і гетьманша з панянками не зупинила безглуздих, то можна буде їх покропити ще нахрест.
— А ми ще з-поза маж почастуємо, то й будуть вітанням контентні, — пояснив сотник.
— Потіха, та й годі! — додали з реготом ближчі чуприни.
— Тривайте, братці! — укинув з тривогою сивоусий козак. — А де ж наші баби-цокотухи? Без них, бра, і свято не в свято!
Всі сполошилися й оточили діда кружком.
— Як без бабів? Без бабів неможливо! Вельможній гетьманші і панянкам буде скучно без баб, та й нам самим за їхньою лайкою охвітніше! — загомоніли довкола.
— Не турбуйтесь! Бабів я волочу! — почувся з пітьми голос хорунжого. — Дві захопив, а чотири на всяку пригоду лишив у містечку; та й важкі ж, прокляті,— по три пари волів ледве тягнуть.
— Нам і двох досить, адже й дві баби ярмарок чинять, — завважив пан сотник, і юрба відповіла на те спільним реготом. — Ти от, Шраме, упорядись з жіноцтвом: ти ж коло цього діла ходити зугарний!
— Коло баб'ячого? — засміявся Шрам. — Воно хоч у нас, у Січі, за цей крам частували киями, ну та ачей господь бог і неука умудрить: ми цих бабів між панянками та плющихами приладнаємо, дак вони у свій час як вергонуть галушками та горохом, то й вийде лишень "пшепрашам"!