Поштар замовк і закурив. Котрийсь із молодиків прокинувся, голосно позіхнув.
— Це ви, Калюжний, отруюєте солдатський сон? — спитав хрипко.
— Я, Косте, я,— озвався з темряви поштар.
— Калю-у-ужний,— з удаваною досадою простогнав солдат.— Скільки разів пояснювати вам: не Костя, а Котя. Ко-тя, розумієте? Ах, ці мені вчені педагоги — чи ким ви там були до війни?
— Директором школи,— з усмішкою в голосі відказав листоноша.— А читав історію...
— О, директор! — вигукнув Котя так, ніби й не спав щойно.— Директор, освічена людина, а не розумієте, що Костя за наших з вами інтимно-товариських стосунків звучить надто офіційно і, я б сказав, образливо. Так Що затямте: я стримую вас від поганих вчинків, чого й вимагає від с п р ав жн і х воїнів статут внутрішньої служби...
Калюжний тихо засміявся, а Котя театрально відкашлявся і заспівав тужливим тенорком — видно, когось перекривляючи:
Ох, машина, колпак мєдний, Сидить милий худой-блєдний. Тір-ді-рі-рі, тір-ді-рі-грі-і...
— А що, Калюжний, як на вашу думку, скоро ми дістанемось до передової і коли на моїх доблесних грудях затанцюють чорти — чи хто там головний на тім світі?
Поштар блиснув цигаркою.
— До передової вже недалеко. А щодо чортів важко сказати. Кому що судилося...
— Ах, милий директор і педагог,— зітхнув Котя.— Не вгадуйте при мені цього романтичного слова — судимість, бо тоді мене неодмінно тягне в рідне Дебальцеве. Ви були коли-небудь на цій чудовій станції? Ні? Ви багато втратили, Калюжний. Н-да... Вийдеш, бувало, ввечері на перон, народу — тьма; ліхтарі, паровозні гудки, рейки блищить у всі кінці світу: Полтава, Сталіно, Ворошиловград, Звєрєво... У
деповському парку музика грає, атласні блискучі півники на паличках продають, шатенки, брюнетки, блондинки... Букет! Поторкаєш коліном чийсь симпатичний чемодан — важкий. Так і знай: крупа, борошно, сало... Не те! Поторкаєш другий — легкий. Значить, на шахти людина їде, на заробітки. Теж не підходить. Поторкаєш третій
— середньої ваги. Оце він і є! Звичайно, якщо господар чемодана — людина з манерами і з кіровським годинником у кишені: начальник шахти, головний лікар...
— Ви були тоді ще дитиною, Костя,— зауважив поштар.
— Ну-у, якою дитиною! — примхливо заперечив Котя.— На той час мені вже стукнуло шістнадцять років, плюс рік дитячої колонії імені А. С. Макаренка, плюс дві ухажорки!
— 3 вас, Костя, міг би вийти прекрасний актор типу Алейникова. Вчора перед телефоністками ви, здається, виступали в ролі нареченого якоїсь стахановки...— сміявся Калюжний.— Хто ж ви насправді?
— Насправді? Будь ласка: людина з великої літери. А конкретніше
— токар, член Тсоавіахіму, конферансьє, суфлер, перонний хлопець і активіст, а нині — гвардії рядовий начальник радіостанції — марка засекречена, надто від своїх...
Котя рвучко підводиться і твердо, не заточуючись, хоч машину кидає з боку в бік, іде до заднього борту.
— Пахне, здається, селом,— доповідає по хвилі, вдивляючись у пітьму. В цей час машина круто взяла ліворуч. Котя вихопив з кишені трикольоровий німецький ліхтарик— у вузькому червоному світлі повз нас пропливав похилений телеграфний стовп і біла, затесана стрілою дощечка з написом: "с. Тридолі".
— На одне село три долі? — весело дивується Котя.— Чи не забагато?
Незабаром колона зупиняється. Один по одному замовкають мотори, і в тиші, яка настає так раптово, що аж вухам боляче, виразно чути не лише канонаду, а й окремі гарматні постріли і глухе дудукання важких кулеметів.
Ми стоїмо посеред села, на просторому майдані. З ледь чутним шерехом сіється сухий блідо-рожевий від близької заграви сніг. Крізь нього сям і, там видніються чіткі на оранжевому тлі силуети хат, машин, підвід. Попід хлівами пирхають коні, тепло, затишно, пахне сіном.
Уздовж колони, біля кожної машини тупотять чобітьми гурти артилеристів, зблискують прикриті долонями вогники з цигарок. У двері ближніх хат стукають, гримають кулаками, і вони неохоче, вузько прочиняються, викидаючи надвір жовті смуги світла.
— Зайнято!
— Ну? Кому сказано: за-айнято! Артилеристи лаються., просять, погрожують, нарешті, наказують чиїмось ім'ям — і двері відчиняються навстіж. Незабаром перші машини розвертаються і, завиваючи моторами, в'їжджають у двори.
Несподівано з червоної темряви виринає низенька, перехрещена блискучими портупеями постать військового в білому полушубку.
— Стоволос! — тихо каже хтось із радистів. Вони вже прокинулися, товпляться біля радіатора, від якого пашить теплом і валує пара.
— Кузовчиков є? — коротко й суворо запитує Стоволос, підійшовши.
— Точно так, тарш-ста-нант! — хвацько відповідає Котя — високий, широкоплечий, з насуненою на одну брову шапкою, але не тягнеться і не козиряє.
— Шукайте, Кузовчиков, якусь хату,— не виймаючи рук з кишень білого як сніг кожушка, наказує Стоволос,— бажано на західній околиці й повище. Розгортайте станцію і шукайте наших.
— Заводь, Антошо! — гукає Котя до шофера, а Калюжний, підступає ближче до командира і, затинаючись на кожному слові, каже:
— Тут з нами... малий, товаришу старший лейтенант... Приблудний хлопчина... То чи не взяли б ми його з собою?
— Приблудний хлопчина сам собі раду дасть,— сухо кидає Стоволос, потім, вже одійшовши, обертається:— А раптом станеться щось, засічуть, наприклад,— хто відповідатиме, Михайле Васильовичу? — І знову зникає в темряві.
— Ну, що ж, бувай, Харитоне.— Калюжний кладе мені руку на голову, так що шапка наповзає аж на очі, й, нахилившись до вуха, шепоче:— Заходь завтра до нас. Де побачиш антену над хатою, туди й заходь. А найкраще... вертайся б ти назад, у Полтавщину, га? Ну, та про це ми ще поговоримо. Біжи в оту хату, напроти.— Він легенько підштовхує мене в спину, стає на підніжку, і машина, кидаючи з-під коліс грязюку, рушає.
Мені щось лоскоче в горлі, очі застилає гарячий туманець, але я знаю, що це ненадовго, що воно пройде. Ось не стане видно машини — і пройде...
Майдан швидко порожніє, якийсь час мотори гудуть в усіх кінцях села, потім усе затихає. Лише собаки валують та заграва поза хатами повільно росте, підсвічуючи низькі снігові хмари.
Іду попід типами, зазираю в кожен двір, може, десь не так густо постояльців. Але скрізь — машини, кухні, тягачі; пахне холодним залізом і соляркою, теплим димком з димарів і свіжими печищами, видно, село недавно горіло.