Калюжний невесело всміхнувся.
— Ви, Косте, лицар... і не більше. До того ж лицар без щита. Але це славно, це чудово...
Під лісом намети повищали, дорога пішла поміж чагарником, придавленим до землі важкими брилами мерзлого снігу, що обтавали по краях і блищали на сонці крапельками. З-під кущів зорили круглі чорні нори — лисячі та заячі ходи, а свіжа пороша була густо помережана заплутаними разками слідів. На узліссі пообіч дороги снували якісь люди, порпалися в наметах, як гайворони, там, у степу.
— Що то вони роблять? — спитав я. Котя й Калюжний перезирнулися.
— Убитих шукають,— сказав Калюжний.— Уночі тут бій був...
Ми порівнялися з машиною, що стояла на дорозі й потихеньку гула, пострілюючи з-під кузова голубим димком. Біля відчинених дверцят кабіни, в котрій, поклавши на руль великий зошит, сидів офіцер у новенькій шинелі й швидко писав, товпилися солдати, гортали на долонях пошарпані документи й доповідали:
— Миленький Петро Федорович, номер книжки 3462800, рік народження 1922-й, рядовий...
— Хараша-а-а...— виплямкував інший солдат у збитій на око шапці, розглядаючи фото. — Да-а, с такой не мешало би і
— Скотіна ти, Петров, животная, Вот...
— А чо?
— Да нічо. Улєпьотивай давай...
— Ну ти!
— Д-дура!..
— Прєкратіть базар! — крикнув з кабіни офіцер.— Следующий...
— Дятлов Інокентій, номер книжки...
— Сердиті хлопці,— невесело всміхнувся Котя.
— Така робота...— сказав Калюжний.
У лісі стояла храмна тиша. З дерев нечутно, мов білі птахи, спурхували й сідали на намети пухкі, легенькі кім'яхи снігу; крізь голе гілля трохи навкоси світило сонце; тут і там зяяли на стовбурах свіжі ніжно-жовті пощербини від осколків, і здавалося, що ті дерева-підранки потихеньку стогнуть, приголублені теплим у затишку промінням.
Покинувши конячку на узліссі,— вона зразу ж підломила задні ноги, мовби присіла, й опустила голову,— Калюжний з Костею, провалюючись у заметах, пішли шукати сухостою.
— А ти, Харитоне, побігай кругом саней та погрійся,— сказав мені Калюжний, усміхаючись так, що я аж здригнувся: в його усмішці було щось дуже знайоме, рідне мені, але забуте, так ніби снилося колись давно, давно...
"Тато! — згадав я раптом.— Так усміхався тато!" І було це в лісі, теж зимою. І в нас була така ж підтоптана конячина. І тато сказав мені тоді: "Пострибай, синку, а я піду вовчика-братика з лісу вижигаю".
А може, він сказав це іншим разом? Може. Але я напевно знаю, що це було, було...
Коли на узліссі, горблячись під довгого сухою деревиною (зріз у неї був червоний), показався Калюжний, я побіг йому назустріч, ухопився за сучок і теж підпрігся тягти, хекаючи, смикаючи дужче, ніж треба, бо хотів, щоб йому було зовсім легко. А він сказав, переводячи дух:
— Не дуже, не дуже, синок (він так і сказав: "синок"!), налягай, бо мене аж убік веде. Старий уже, вхорканий кінь, еге ж?
— Ні, ні!
— Ну от і добре. А ти чіпкий у руках, видно, жилавенький...
Ми вмостили деревину на сани і стояли один проти одного, відхекуючись, зогріті й збуджені роботою.
— Чого ти, синок, дивишся на мене так, наче тільки що впізнав?
— Та...
Калюжний опустив очі, похапливо дістав з кишені тютюн, газету і став крутити цигарку тремтячими руками од недавньої напруги пальцями. З-під сивого волосся на скронях викотилися дві великих крапельки поту і помережили доріжки до обвітреної, в червоних жилочках, шиї.
— Нічого, Харитоне,— сказав він, утерши скроні рукавом шинелі.— От закінчиться війна, і заживемо ми з тобою разом. Хочеш?
— Не знаю...
— А чого ж, підеш у школу... Ти скільки класів закінчив? Чотири? Нічого, ти своє доженеш. В інститут чи технікум поступиш — у Харкові їх багато,— і будуть з тебе люде, як казав Шевченко. Знаєш, хто це?
— Я й вірш знаю один.
— Ану ж який?
— Оцей, що:
І виріс я на чужині, і сивію в чужому краї, то одинокому мені здається — кращого немає нічого в бога, як Дніпро та наша славная країна... Аж бачу, там тільки добро, де нас нема...
— А ще який знаєш?
— Ну, оцей ще, у школі вчили:
Їде брат мій в армію посеред зими. Братику мій, братику, ти й мене візьми...
Калюжний слухав уважно, тоді сказав:
— Ну, це не те. Не вірш, а кленовий млинок: сюди-туди круть-верть... Війна в ньому за іграшку. А хіба вона така? Ти ж бачив, знаєш. Не те, так же?
— Угу...
— А піти тобі звідси треба якнайшвидше, бо... фронт зараз не там,— Калюжний кивнув головою на захід,— а по боках у нас. Чув, що вночі робилося? Ну, от. Одрізати нас хотіли німці, оточити. Сьогодні не вдалося, а завтра, може, і вдасться... Отак. А прийдеш додому, перше, що зроби,— розпитай у людей або в сільраді, чи не було листа від батька: зараз усі, хто вцілів, озиваються, шукають своїх, мовчать лише ті, кого вже... Як є, напиши йому, що ти живий-здоровий, вчишся, пам'ятати і ждеш його. Веселенького, одне слово, листа пошли. А про маму, про те, що з нею трапилося, не пиши до часу. Вигадай щось. Ну, приміром, що ви розгубилися з нею десь, війна, мовляв, усякого було... Та не супся, не супся, я не про неї турбуюся, а про тата... Якщо ж ніякої звістки немає, все одно нікуди з села не йди, тому що я тебе шукатиму після війни. А зараз листи писатиму. Хочеш?
— А як вас оточать?
— Ну, про це ти не клопочись. Оточать — вискочимо якось, не первина.
Котя приволік аж дві деревини, на обох плечах, укинув їх у сани, втерся долонею.
— Ах, яке тільки миле діло робота, Михайле Васильовичу! Оце б упрігся й ні про що більше не думав би, ні про що.
— Скучили?
— О-о!..
— А чемодани — легкий, важкий, середньої ваги? — примружив очі Калюжний.— Ви так мальовниче, з таким знанням справи оповідали...
— Чемодани? — Котя весело засміявся.— То, Михайло Васильовичу, наслідок моїх перонних спостережень вечорами після роботи. Перон і взагалі станція в Донбасі — це місце відпочинку, побачень, розваг: поїзди, пасажири, "жигулівське", машиністи із залізними скриньками в руках... Не знаю, як десь, а в нас, у Дебальцевому, їх заведено зустрічати. Жінки, діти... Стоять у самому кінці перону, біля пакгаузів — батько скоро приведе поїзд. Вони впізнають гудок його паровоза безпомилково, прокидаються від нього вночі. Жінки кажуть: "Це мій поїхав", батьки — "Наш Петя чи Коля", діти — "Тато свистить". У мене в дитинстві тільки й мрії було — стати машиністом ФД і водити бронепоїзди. Старенька, потріскана шкірянка, натягнутий на брови козирок, вибухи попереду, позаду, я різко гальмую, хапаюся за поранене плече, але не кидаю важелів. "Ви поранені! — кричить мені кочегар.— Товариш Кузовчиков, дозвольте вас перев'язати!" — "Ніколи, потім, потім",— кажу я йому крізь стиснуті зуби... Н-да... От тільки прізвище мені моє не подобалося, несерйозне для такої ситуації... Уявіть собі: Чапаєв, Голота, Жухрай, Корчагін і... Кузовчиков! Ну, не трагедія, скажете?!