Аж чую крізь сон — літак гуде, Хтось голосно сказав: "Наш". Потім літак затих, а над проваллям ракета повисла. Туман на дні почервонів, наче кров'ю підплив. Небо теж почервоніло, а з ракети на землю червона смілка закапала.
Люди знишкли, так і повлипали спинами в кручу. Раптом як гурконе — раз, і вдруге, і втретє... Близько десь, бо на мене аж груддя покотилося згори. І знову літак озвався, тільки вже десь далі. І знову загомоніли, завештались люди, вкладаючись на ніч. Якась жінка тихо, як не пошепки, заспівала дитині про котика, що спіймав собі мишку і вкинув у колиску...
Я цю пісню одразу впізнав, бо її ще тато мені співав і бабуся.
Коли літак затих, у сусідній зі мною конурі хтось заворочався, забубонів і заходився ламати хмиз. А незабаром блиснуло полум'я, лизнуло туман. Дивлюся: біля вогню дід бородатий сидить, підломивши під себе замість ноги дерев'яну ступку.
На нього закричали з усіх боків. — Ей, ви, діду, що се ви затіваєте! Хочете, аби нас усіх отуто перетовкло?
— Ану лиш, затопчіть вогонь!
— Ич, герой виськався!
— Те-те-те,— загомонів старий.— Чого це ви схарапудилися? Доки він зарядиться вдруге, я собі буряків напечу!
І вже не дослухаючись, що йому відповіли на те, почав укидати в багаття буряки: гуп, гуп, гуп — аж іскри вгору шугнули. Потім обернувся до мене та:
— А ти, недоуздок, чого тут трешся?
— Спать ліг,— одказую, а сам усміхаюсь, бо бачу, що дід веселий: все на ньому так і грає — і брови, і вуса, і кульша в холоші дриг, дриг — наче пританцьовує.
— Угу. А їсти хочеш?
— Хочу...
— Тоді не спи, зараз буряки спечуться.
Дід згорнув жарок і присипав зверху землею, щоб не жевріло.
— Просиш?
— .Що?
— Їсти.
— Прошу.
— Дають?
— Коли як...
— Значить, не вмієш просить.
— Соромно ж бо...
— Гм... Соромно. Гордуєш, чи що? Як так, то погано тобі житиметься. У-у, скрутно...— І, помовчавши, додав: — Гордим завжди погано живеться.
— Чого?
— А того, що всім хочеться бути гордим, та не всі здатні, от вони й прищикають де гордіших, бо заздрять їм.
— Хіба просити можна вміть?
— Атож! От, к приміру, підійшов ти до двору, дивишся — чоловік чи там жінка роблять щось. Підійди ближче, скажи: "Господи поможи в час добрий". Тобі неодмінно почнуть дякувати. Отоді й ліпи: "Чи не знайшлося б у вас, тіточко (або дядечку), чогось перекусити?" А сам в очі, в очі дивись! Не дай одвернутися, не дай зринути, як ото рибі з гачечка... Це перше діло — в очі дивитися, у Божий колодязь зазирнути. Тоді, брешуть, дадуть!
У проваллі принишкли, поснули люди. Тільки вода десь на дні лоскотала каміння та шелестіли крилами кажани.
— А можна просити весело,— знову озвався дід.— Можна так: "Здорові були, люди-небораки! Дим вам з бовдура, крихту на стіл та густий куліш, щоб було спати тепліш!" Ну, а далі вже по ділу...
Печених буряків я тої ночі так і не попоїв, бо за другим разом літак таки влучив у провалля, і діда вбило, а мене тільки з покутка викинуло...
І став я просити весело. Бо так легше: можна і в очі не дивитися, і дадуть. Засміються, похитають головою — на тобі, хлопче, осьо що є, чим багаті...
Ну, от нарешті й село. Чорне, похмуре. Маячить у тумані, як скирти гречаної соломи. Підходжу до крайньої хати, пхаюся через перелаз. У дворі люди якісь, до одвірків туляться, у вікна, в сіни заглядають і мовчать.
— Здорові були, люди-небораки! — гукаю веселенько. А вони на мене заозиралися дивно якось, аж мені в грудях заскімлило. Потім захрестилися, сльози втирають і мовчать. А котрась бабуся й кажуть:
— Іди, синок, до хати, там такий, як і ти, хлопчик лежить... Попрощайся... Та шапку скинь, та перехрестися. То тобі й кутьки дадуть, і пиріжка... Йди, йди.
Увіходжу в хату, а в самого поза спиною — мурахи, мурахи. На лаві, під карточками в рамцях, хлопчик лежить, руки на манишку поскладані — жовті, як із воску виліплені. Голова рушником обмотана, тільки носик гостренький видно. Біля лави навколішки жінка стоїть, мабуть, хлопчикова мама, лобом йому об руки треться і мовчить. А якесь маля в самій сорочечці до пупка в ногах у покійника сидить, крутить йому великий синій палець і плаче:
— Петько, розплющ очі... Чув, Петько! Хтось нахилився до мене, шепоче:
— Ото ба? Ото не займи, гляди, нічого воєнного, як знайдеш, Боже тебе сохрани...
А в хаті чимось таким холодним пахне, як земля у проваллі. І хлопчик на лаві мовчить, і мама його мовчить. Тільки люди тишкуються та очима образів шукають.
Ні, не хочу я кутьки і пиріжків не хочу... Краще в степ у туман...
Іду до воріт не озираючись, а від хати:
— Куди ж, ти, хлопче? Пообідав би. Голодний же, по очах видать. Заверни його, Тетяно!
— Та не займіть його, тітко, нехай іде. Воно злякалося...
З останнього двору, до якого я чомусь ледве наважився підступити, мені винесли три теплих картоплини, великий сплюснутий огірок і шмат чорного, гливкого, як замазка, хліба. Примостившись тут-таки ж, під тином на якійсь колоді, видно давній, бо аж мохом узялася, я швиденько перекусив і майже підтюпцем рушив у степ. А коли озирнувся, то села вже не видно було — наче кануло в густу сіру мжичку...
Глава II
У полудень туман зійшов. З-за хмар прозирнуло сонце, і стало видно далекі сірі, в голих деревах, села, ріденькі переліски, припушені інеєм, та чорну смугу дороги попереду, що п'ялася посеред снігів на
гору.
Десь там, за горою, погуркувало.
Брався мороз. Сніг і земля стужавіли, захрумчали під ногами. Йти стало легше, я навіть пробігся трохи, хоча поспішати мені й нікуди: адже там, за горою, фронт...
Мене вже не раз питали, чому не назад іду, не від фронту, а слідом. А чого б я назад ішов і до кого? Там, позаду, я хто? Сирота, старець, приблуда, і мене заберуть в патронат чи ще кудись. А тут я сам собі пан: схочу — до частини якоїсь пристану, чиститиму картоплю, митиму машини або годуватиму коні, то й мене прогодують; а схочу — поживу в бабусі якоїсь немічної, носитиму їй воду, дрова рубитиму, сніг у дворі одкидатиму, а як весна настане, ще й грядку скопаю. Хто мене вижене, як я — поміч? Казав же мені отой солдат з трудармії, що обмотки подарував: "Ти, синок, за фронтом іди. Як посмітюха за кінським табуном. Житимеш — во!" Правильно казав! Так що вертати назад мені не видне око.