По лежанці зашаруділи босі ноги, креснув і зайнявся сірник — і я зовсім близько побачив Катю: примружені очі сухо блищали за довгими й густими віями, волосся впало на щоки, широка біла сорочка гостро нап'ялася на грудях.
Вона якийсь час дивилася на мене, скуленого в самому кутку, потім тихо, самими грудьми, засміялася, і на щоках у неї затремтіли дві глибокі дужки-ямочки, як два маленьких молодички.
— Ох, які ж у нього очі, лелечко! Не очі, а пуголовки! — здивувалася вона шепотом.— Пустиш тітку переночувати?
— Лягайте.— Я хотів одсунутися ще далі, та було вже нікуди.
— Ну, ну, чого ти від мене тетеришся? Я не кусаюся! — Катя хутко шмигнула під ряднину й хотіла обняти мене за плечі, але я одвів її руку.
— Не треба, мені тепло.,
— О, та ми ще й а гонором!
Катя позіхнули, вкублилася зручніше і вмить заснула. А я довго слухав потім, як вона дихав — мов листя на дереві шелестить літнього ранку; як Стоволос упівголоса вчив Іванька, час від часу наказуючи йому не куняти; як стелилася в тій кімнаті Кіндратівна, збиваючи подушки, і втомлено потріскував приймач.
Вночі мене розбудив тихий вкрадливий шепіт над самим обличчям та смердючий дух горілчаного перегару, що забивав мені подих.
— Ката... Катуша... — Чиїсь чіпкі пальці хапливо і боляче обмацали мої стегна, живіт і на якусь мить завмерли холодними кліщами на
грудях.
— Что?.. Хто здесь? Катуша!..
Уздрівши прямо перед собою великі блискучі в пітьмі очі та хижий полиск ошкірених зубів, я зойкнув і рвонувся, щоб підхопитися, але руки міцно притискали мене до череня.
— А? Кто ета?..
Раптом руки, що тримали мене, зів'яли, й оката, ошкірена примара, застогнавши, стала віддалятися, танучи в хатній темряві. Звідти долинув знущально-докірливий шепіт Коті:
— Ах, капітан, капітан... Ти не багаж, я не носильник... Невже ти цього не розумієш, бездарний Ромео!.. Н-да, а руки в тебе тонкі, брат, як сурелі... Як ти тою шаблею махаєш?..
— Ша! Ч-ш-ш...— сичав Дженджібаров.— За-ачем шум па-адимать?
А поруч зі мною, під комином, де я засинав, давилася сміхом Катя. Як вона опинилася там, а я — тут?
Після короткої балачки в сінях клацнула защіпка на дверях, шелеснула солома під ногами, і на піч зазирнув Котя.
— Що, Харитоне, струхнув? — запитав він;— Нічого, п'яна людина, от і шамотиться. Ти спи, браток, спи...
Катя причаїлася в кутку, навіть дихати перестала, а я, стримуючи внутрішній дрож, укрився з головою і закусив губу, щоб не заплакати з ляку та образи: що я усім їм — там, у Мелані, а тепер тут,— затичка?..
Заснути мені так і не довелося до самого ранку, бо десь перед світом Стоволос, що підмінив Котю та Калюжного, голосно і, як мені здалося крізь дрімоту, злякано загукав:
— Кузовчиков, Калюжний, підйом! Котя, голубчику,, миттю за телефон! Михайле Васильовичу, на дубляж! "Береза", я "Трава", чую вас добре, добре чую... Котя, передавайте...
Зашарудів одяг, задеренчала телефонна ручка, прокинулася Кіндратівна:
— Що там, хлопці, га?
— Нічого, мамо, спіть, спіть... Дев'ять, сім, чотири, три..,
— Наш квадрат?
— Сусідів і наш... Один, два, вісім...
— Прорив?
— Схоже.
Я припав до віконця. Надворі біліли гострі намети, помережані тінями, за садком над припорошеним гіллям завис вузенький, як рубець, червоний місяць, а під ним раз по раз зблискували руді спалахи, й глухо гула канонада.
Місяць швидко примеркав, тьмяніли зорі, віття на деревах вирізьблялося проти неба все чіткіше й чіткіше. Розвиднялося.
Схиливши голову так, щоб вона пролізла поза комином, я заглянув у другу кімнату. Стоволос уже не диктував цифр, а писав їх на вузькій стрічці паперу, Котя сидів поруч, тримаючи ту стрічку на пальцях, і швидко передавав:
— Два, один, шість, чотири, нуль... Даю останню: Наталя, Уляна...
Далі...
— Даю дубляж, прийміть дубляж від тридцять четвертого,— неквапливо говорив у трубку іншого телефону Калюжний, однак у його завжди врівноваженому, стишеному голосі чулася тривога.— Що? Так... Сусіда, здається...— І він став повторювати ті ж цифри, що й Котя.
Десь недалеко за селом моторошно, з надривом завили "катюші". У віконці заблимали спалахи, часто, один за одним. На печі стало видно від різучого зеленого світла, Катине обличчя здавалося в ньому безкровним, наче крейдяним. Вона спала горілиць, закинувши руки за голову, і було таке враження, що вони заплуталися пальцями в розсипаному на подушці підзелененому волоссі та так і заснули в ньому... Тільки сорочка на грудях то напиналася пругко, то западала...
Піймавши себе на тому, що надто довго, з якимось нуднувато-гарячим приливом у грудях дивлюся туди, де ворушиться Катина сорочка, я хутко відвернувся до віконця, відчуваючи, як щоки мені обсипав жаром од незнаного раніше приємного сорому...
Канонада не вщухала аж до ранку. Одначе по тому, що Котя та Калюжний говорили по телефону все рідше й спокійніше, я зрозумів, що там, далеко, де був тридцять четвертий, мало статися щось страшне, але вже минуло або ж минає...
Ранок був безвітряний, тихо пролітала негуста пороша, і садок ніби відпочивав у рухливих її тенетах після нічної негоди — жодна гілочка не ворушилася. Із заходу понад старим, певно, ще довоєнним кукурудзищем (з-під снігу тільки деінде стирчали поламані зчорнілі стебла) майже над самою землею тягло хмари, котрі, як здалося мені, пахли димом, і сонце в прогалинах між ними ледь прозирало крізь холодну імлу — жовте, похмуре, сліпе.
Я вийшов за садок — гілля обторкало мої плечі та шапку, полишивши на них білі пухнасті квітки з снігу — і став дивитися на дорогу, котрою в'їхав позавчора до цього великого яркового села. Он той похилений стовп із затесаною стрілкою-дороговказом, схожий на перєхняблений хрест посеред снігів; від нього далі вгору мріють дві колії і сходяться біля обрію клинцем; там щось чорніє, рухається, віддаляючись, все меншає й меншає, аж доки не зникає геть на вістрі того клинця. Десь там Дніпро. Зараз він іще не скрес, то хоч і мосту немає — можна перейти на той берег по льоду. А там уже Полтавщина: Манжелія, Піски, Шишаки, Артилярщина — в тім краю я не тільки всі шляхи, а й путівці і стежки знаю...
Вмостившись на купі соняшничиння, я ховаю руки в рукави свого пошарпаного лапсердачка, зсутулююся, щоб дихати в пазуху, заплющую очі й куняю на холоді під шурхіт пороші в яблуневому гіллі, а переді мною — прив'ялі садки, бузина, обвішана чорними плескатими кетягами, глиняні хатки позатинню, і сонця навкруги стільки, що тіні од дерев мліють, насотані задухою та пилюгою; на пагорбах — жовті гарбузи поміж сірим опалим листям, а внизу став, усіяний різучими блискітками. Посеред нього — загнана, вхоркана качка, а на березі — поліцаї, п'яно регочучи та лаючись лінькувато, бо спека така, що й говорити не хочеться, цьвохкають по ній з карабінів; качка вже не кахкає і не ляпотить крильми по воді, тікаючи від куль, а тільки хрипко скрякує і ледь ворушить жовтими змореними лапками; нарешті голова її падає дзьобом у воду, і стара сіра птаха завмирає, одгорнувши вбік одне крило; тоді поліцай бреде по неї, підкачавши сині суконні штани вище колін, і гукає до своїх товаришів, що на березі: