— "Береза", я "Трава"... "Береза", я "Трава"... Як чуєте мене? Я "Трава", прийом...
Долівка в обох кімнатах була товсто потрушена мідно-жовтою гречаною соломою, вікна завішені цупкими, мабуть, недавно витканими ряднами в чорну та червону смужку, стіни білі, рівно підведені знизу зеленою глиною,— чисто, затишно, храмно; давно вже не траплялося мені бувати в таких хатах.
Калюжний легенько підштовхнув мене в спину, як і тоді, на майдані, й сказав:
— Проходь, не бійся.
Я зняв шапку, тихо поздоровкався, проте з місця не зрушив: тут, біля порога, в тіні, хоч не видно, що зарюмсався...
Стоволос обернувся і, певно, не впізнавши мене, байдуже кивнув; Котя привітно блиснув зубами й знову припав до мікрофона:
— "Береза", я "Трава"...
— Це той? — роздивляючись на мене, спитала у Калюжного сива жінка. Очі в неї волого блищали від полум'я в печі, а щоки були дуже бліді, хворобливо опадисті.
Стоволос поклав ложку, теж пильно скоса глянув на мене, потім, суворіше,— на Калюжного (я похапливо натяг шапку) і мовив до жінки, лагідно, навіть улесливо всміхаючись:
— Спасибі, ненько. Не каша — мед.— І нахилився до її руки, щоб поцілувати, але вона вивільнила свої пухленькі пальці з його довгих і, напевно, чіпких, сколошкала йому хвилясту русяву чуприну й сказала:
— Ну, ну, годі лащитися... Ступай роби своє...
Стоволос таки влучив поцілувати її в зап'ястя, швидко вийшов у другу кімнату й заговорив з Котею.
— Не чути? •
— Погано. Як з того світу. Забивають, чорти...
— Давай спробуємо ще.
Калюжний скинув з мене шапку, обняв за плечі, притискаючи щокою до холодного шинельного ґудзика.
— То приймете хлопчину, Кіндратівно?
— Чом не прийняти.— Жінка підійшла до мене, поторкала пальцями за чуб (від неї гаряче пахло пічним полум'ям).— Тільки де його спати покласти? Хіба з Катериною, на печі?.. — І засміялася.— Ти як, смирний парубок чи не дуже? Не залоскочеш мені дівку? Я спромігся лише всміхнутись на те, але усмішка вийшла, мабуть, кепська, бо жінка відвела очі вбік, щоки їй здригнулися й опали ніби ще нижче.
— Ну, ну, не обижайся. Я шуткую. Стягай лишень свій лапсердак та сідай до гарбузянки, а я тим часом нагрію тобі окропу. Ти ж, либонь, давно мився?
Я промимрив, що був недавно в прожарці, але не помився: на мене як стороннього не вистачило води. Однак пояснення це було схоже дужче на брехню, аніж на правду. Я розсердився сам на себе й сказав, як було:
— Торік восени.
Хазяйка тихо, майже нечутно зареготала:
— Давненько, сказати б...
Доки я мулявся біля каші — якби хоч не той Стоволос! — Калюжний уніс ізнадвору цеберку води, в котрій плавало вишневе листя та крижинки, хазяйка налила нею великий чавун (крига видзвонювала об його вінця) й посунула в піч. Потім вони вдвох витягли з-під лави широкі дерев'яні ночви, пошепки перемовляючись, у що б мене переодягнути, а Котя все кликав та й кликав:
— "Береза", я "Трава"... Як чуєте мене, "Береза"?.. Прийом, прийом...
Каша й справді була як мед, солодка та запашна. Відчуваючи на собі допитливі хазяйчині погляди, я спочатку їв повільно, набирав у ложку тільки під один бочок, тоді нахилився нижче, аби заховати очі, і вже не їв, а тьопав, паленіючи від сорому, що не здатен стримати себе: мені здавалося, що всі дивляться, як я похапки ковтаю, і від того я давився, кашляв, утирав сльози, а коли вишкріб дно, то ще довго сидів над порожньою мискою, не наважуючись підвести голову.
Тим часом на мене ніхто не звертав уваги: хазяйка завішувала великою рядниною куток біля грубки,— там уже парували ночви,— Калюжний порпався у речовому мішку, дістаючи звідти махорку, мило, новеньку злежану білизну...
Незабаром я хлюпався в ночвах, відчуваючи, як тіло має з кожною миттю легшає, приємно щемить і пахне чорним солдатським милом, а голова паморочиться, паморочиться... За рядниною блимав од пари каганець, хазяйка про щось півголосно гомоніла з Калюжним, шанобливо називаючи його Михайлом Васильовичем, від грубки пашіло теплом, а на ослінчику біля ночов лежала чиста, справжня білизна... Груди мені стислися від думки, що міг би й не втрапити сюди, але я боявся радіти, бо вже примітив, що слідом за радістю назирці десь ходить лихо й очікує на мене...
На печі, куди мене спровадила хазяйка, а Калюжний ще й підсадив, посміхаючись і ніби жартома лоскотно обмацуючи мої сухі ребра, було чисто, біло, як у маленькій світличці. Від коминів пахло свіжою крейдою і сухими вишнями — на них стояли жаровні, вщерть насипані сушкою. В маленьке кругле віконце, вмазане знадвору, ледь чутно, по-кошачому шкрябалася гілочка, й чути було, як гули дерева, наче там, за стіною, був не садок, а цілий ліс. Білизна не облягала мене, а халабудилася й пахла махоркою; тіло в ній здавалося маленьким, тому я сам собі здався на хвилю ще дитиною, хоч давно вже так не думав,— навіть ногами подригати закортіло, стелю дістати або вуха великим пальцем. "Ану ж дістань вушка, синок... Отак, отак... От і любий!" — це тато колись мене вчив.
За комином у другій кімнаті продеренчала телефонна ручка.
— Прийміть донесення від тридцять четвертого,— зморено сказав Стоволос і заходився диктувати, твердо вимовляючи кожну цифру.— Вісім, три, один... Чотириста два, шістсот сорок чотири... Повторюю... Що?! Відставить! Слухати треба уважніше! Повторюю...
— А вашому старшенькому скільки? — гомоніла хазяйка до Калюжного.
— Такий, як оцей хлопчина.
— Як його звати — цього?
— Харитон... Дем'янович. Принаймні він так рекомендується. Вони тихо засміялися.
— А молодшому?
— Не знаю... Приблизно три з половиною. Він народився вже без мене. А може, й не він, а вона...
— Не чути?
— Ні. Вже п'яте послав. Хазяйка зітхнула.
— Нічого. Дасть бог, обізвуться... — і поквапливо додала:— Таки ж і вітряно сьогодні, гуде, як на покрову.
Я притис долоні до скронь, щоб затулитися од хатнього світла, й припав лобом до віконця. В садку ворушилося чорне, як гадюччя, гілля, стьобало по туго напнутих дроти них розтяжках, що тримали антенну щоглу і тужно підпивали деревам; поміж низькими стовбурами яблунь та вишеньок тьмяно білів сніг, лиш де-не-де над кронами дерев миготіли зорі — дрібні, неспокійні, перелякані начебто...