Облога

Сторінка 10 з 24

Тютюнник Григір

Дядько Марко був бовкуном1, і жінки — навіть моя мати, котра, як мені здавалося, завжди дивилася на людей трохи через плече,— жаліли його.

А оно ще дядько Артем Грушка, славний у селі тим, що, везучи од родичів повну тачку грушок на крижалки2, ласував ними доти, доки їх лишилося "на два узварці", а коли батько спитав у нього, чому так мало привіз, одказав: "Хіба ж я знаю? Ну, виїв, мо'; з кубельце, а ті хто 'на де... Мо', розтрусилися дорогою. Бги-ги-ги..." Батько прилюдно побив його за те віжками, прихованими од колективізації,— так побив, що Артем плакав, хоч був уже одружений і мав двоє дітей. Жінка втішала його, як дитину, а сусіди заявили про віжки голові сільради, і їх конфіскували...

Чоловіки оберемками складали сіно в човни й, перекинувши ланцюги-прив'язі через плече, волоком, уже попід руки в воді, тягли ті човни до берега. А божевільна баба Палазя (про неї казали: "На голову не зносить") з ріденьким сивим волоссям над верхньою губою та на

1 Бовкун — старий холостяк (полт.).

2 Крижалки — нарізані сушені фрукти (полт.). підборідді, вешталася поміж людьми на косогір'ї і, сварячись коцюрбуватим пальцем в обличчя кожному, скреготала по-сорочачому: "А я що казала? Випущу півня, випущу півня! Не вірили? Тепер дивіться, хай вам повилазить! Киш-киш-киш... Неси жарину! Галька, Івана, Карпа — спали вражину, спали вражину! Киш!"

Копиці одна по одній спалахнули й посунули на село. і вже над ним кружляли не лелеки, а червоно-гарячий півень з жариною у дзьобі...

"А-а...— тіпалася од реготу Палазя.— Всі щезнете, всі слизнете!"

Бем... бем... бем...

Аж ось повінь підступила й до нашої хати. Я чув, як вона смоктала призьбу, солодко, з хижим присьорбом, як булькали у воду шматки глини од глухої стіни, а бджоли в акації тягли з жовтого цвіту солодку юшицю і, напившись, обважнілі, теж падали у воду, мов хрущі, хапалися лайками за стебельця сіна, та ненадовго: повінь поглинали їх або крутила в брудній піні й несла геть.

"Одверни господи й заступи... " — благала бабуся шепотом.

— Та-ату! — закричав я так голосно, аж прокинувся на мить і подумав: "Це сон... сон".

"Клич, клич! — просила бабуся.— Може, хоч тебе послухають..."

І тут взялася звідкись мама — в чорній, напущеній на лоба хустці й з жовтими розпушеними косами на грудях.

"Еге ж,— сказала вона, дивлячись на бабусю звисока і через плече,— тепер кличте, хоч розірвіться! У-у... Іроди! Зав'язали мені світ своїм арештантом, теперечки рюмсаєте? "Клич... " Прокляті! Казала: мовчи, скам'яній, ні пари з уст — послухав?! Р-розумаки, бодай ви пощезли! Піду... На шахти, в Харків, в Алма-Ату... Я ще жить хочу, жить! Ха! Мені ще, слава богу, не п'ятдесят, а двадцять п'ять!" — і кинулася вибирати зі скрині своє манаття: сорочки, кофти, сукні, намиста...

"А дитина? — заплакала бабуся.— Схаменися, дочко, що ти робиш?"

"И... И... — косорото посміхнувся старий Личак.— Од живого, теплого чоловіка йде, безстра-амниця!.. " Бем... бем... бем...

— Та-ату! — закричав я і враз побачив його.

Він стояв під берестком, що ріс посеред нашого двору, притулившись до нього широкими плечима та склавши руки на грудях, і дивився на повінь байдужими, напівзаплющеними очима — там слалися чорні над прозорим розливом дими і гоготіло полум'я.

— Тату!

Я міцно обняв його ногу і, терпнучи од жаху, відчув, що вона тверда, холодна й негнучка...

— О рятуйте, що з тобою! — застогнав хтось знайомим мені голосом так близько, що я затремтів і повільно, ніби виринаючи з холодної безодні, прокинувся.

Наді мною схилилася Меланя. В очах у неї холонув переляк.

— Чого ти плачеш, га? Болить? Ай, ну навіщо ти ото ліз не в своє діло! Вони погавкали та й пішли б... А тепер — що мені з тобою робити?..

Коли я, вже одягнений, з млосними дрижаками в ногах, подякував Мелані за постій і сказав, що піду собі, вона поцілувала мене в лоб і сплакнула.

— Куди ж ти оце подасися, рибочко моя хворенька, блідесенька?..

— До червоноармійців,— сказав я, одвертаючись,— Тут у мене знайомі є.

— А... Ну, дивись. Жалко тільки... Так гарно мені з тобою було... наче братика придбала. Картоплю пекли... Ге ж, весело було? — і зам'ялася, забігала очима .сюди-туди.— А якщо хочеш, то зоставайся...

І хоч Меланя плакала, я відчував, що вона радітиме, коли я піду.

— Прощавайте,— сказав, уже тримаючись за клямку, і спробував усміхнутися, але не зміг: щось незнайоме досі, холодне й байдуже, як татові очі уві сні, не дало мені того зробити, то тільки губи скривив.— А Личакам краще б ви не одчиняли...

Меланя швидко закивала головою, втираючи сльози.

Уже сходячи вуличкою згори і тримаючись за тин, щоб не впасти, я почув, як вона весело — ніби й не плакала тільки що! — гукала до сусідки:

— Галю, приходь увечері, на патефоні пограємо!

Я розумів, що те запрошення стосувалося більше Галиних постояльців, котрі саме вийшли за поріг покурити в розстебнутих аж до пазухи гімнастьорках та в бушлатах наопашки.

— Глядзі, Грішаня, свірісцьолка вон какая бландзіністая... — сказав до молоденького рум'янощокого солдатика довгий, як жердина, веселоротий сержант.— Схадзів би к нєй на пацефон, а?..

"Солдатик тільки сором'язливо посміхнувся на те.

— А чо? Мо-ожна... — мружачись від диму з цигарки, докинув третій.— В неї там учора ввечері давали увертюру, так сержант прогнав. Скажеш, ти виручив, то давай, сусідко, шильце за мильце... У-га-га.

І весь гурт зареготів.

Глава V

Коли Меланина хата сховалася за іншими, я відчув уже знайомий мені за два роки блукань огидний солодкуватий щем у грудях, а як згадав оте ніжне Меланине "рибочка моя хворенька, блідесенька", то аж похлинувся, аж писнув од жалю до себе — тоненько, по-мишачому, і злякано озирнувся, чи ніхто хоч не чув... Від сорому того стало легше, прийшла на пам'ять порада веселого безногого діда в проваллі перед тим, як літак прилетів удруге.

"Ти тільки, малий, не дуже слухай отих жалільників усяких. Жаліють — ну й нехай собі жаліють, кому язик не болить. А ти своє знай: упав, підвівся і знову скачи. Робіте, як казав Ісус Христос, те, що піп каже, та не робіте того, що піп робить... Сам жалій скільки хочеш і кого забагнеться, а себе — цур! Бо як почнеш себе жаліти, то не людина з тебе вийде, а казна-що — кваша, нюня, солопій, розтапша! О... І те затям: великий жалібник суть великий брехун і фарисей".