Обіцянка

Сторінка 27 з 29

Фрідріх Дюрренматт

А я мріяв уже не про мізерну "Зюрдік", а про свою велику "Баянос".

Дев'яносто п'ятого року вона побралася із своїм любим Галюзером, небіжчиком, дзюркотів далі невпинний словесний потік; Галюзер був доктор медицини в Курі. Уже те не сподобалося сестрі та її полковникові, мовляв, він не справжній аристократ,— вона відразу це помітила, а як полковник помер від грипу, невдовзі після першої світової війни, сестра стала зовсім нестерпна і зробила зі свого мілітариста справжній культ.

— Розповідайте, пані Шрот, розповідайте,— нагадував пастор, нітрохи не виявляючи нетерпіння, хіба лиш тихе невдоволення, що вона так мішає все докупи: а я куняв собі і часом аж скидався зі сну.— Не забувайте, що треба соборуватися, розповідайте, розповідайте.

Та все намарне. Жіночка теревенила, лежачи на смертному одрі, теревенила невтомно, без упину, дарма Що в горлі їй свистіло, а під ковдрою було повно рурок; теревенила, перестрибуючи з одного на інше.

Я гадав, наскільки взагалі ще міг гадати, що почую якусь незначну історію про послужливого поліцейського, а потім стара повідомить про дарчу на кілька тисяч франків — аби подрочити свою дев'яностодев'ятилітню сестру; я вже подумки приготував навіть слово подяки, рішуче здолав неймовірне бажання покурити і, щоб зовсім не впасти у відчай, наперед тішився тим, як мені смакуватиме аперитив і традиційний обід із дружиною й дочкою в "Кроненгалле".

Одразу по смерті чоловіка, покійного Галюзера, те-ревенила тим часом стара далі, вона побралася зі Шротом, тепер теж покійним. Тоді він був у них за шофера й садівника і взагалі порав усю роботу, яку в великому старому домі найкраще справувати чоловікові, приміром, топив груби, лагодив віконниці тощо, і хоч cecfpa начебто не заперечувала і навіть приїхала в Кур на весілля, та, звісно, той шлюб її обурював, вона знає напевне, але сестра й знаку не подала, знов-таки їй на злість. Отак вона стала пані Шрот.

Стара зітхнула. Десь у коридорі медичні сестри співали різдвяних пісень. Трохи послухавши їх, стара заговорила знову:

— Так, у нас із моїм любим небіжчиком був справді гармонійний шлюб, хоча йому, може, й важче було, ніж я собі уявляю. Покійний Альбертик мав двадцять три роки, коли ми побралися, він народивсь якраз у дев'ятисотому році,— а мені вже сповнилося п'ятдесят п'ять. Та для нього, сироти, то була найкраща рада; мати в нього була... та я не хочу й казати про неї, а батька ніхто не знав, навіть на ім'я. Свого часу мій перший чоловік узяв Альбертика шістнадцятирічним хлопцем, у школі йому велося важко, ніяк не міг навчитися читати й писати. Одруження все розв'язало в найкращий спосіб, про вдовицю ж завжди щось плетуть язиками, хоч у мене з любим покійним Альбертиком ніколи нічого не було, навіть як ми побралися, воно й зрозуміло при такій різниці в роках; але коштів я мала небагато, треба було заощаджувати, щоб прожити на орендну платню з моїх будинків у Цюріху й Курі; а хіба ж покійний Альбертик, не дуже меткий на розум, міг би витримати сувору боротьбу за місце в житті? Він би загинув, а треба ж жити за Христовими заповідями. Тож ми з ним і жили, як годиться; він порався в хаті і-в саду, такий великий, ставний і дужий чоловік — це вже я похизуюся,— тримався гідно і завше був чепурненько зодягнений; мені не доводилося червоніти за нього, хоч він майже нічого не говорив, хіба: "Добре, мамуню, авжеж, мамуню", зате був. слухняний і пив мало, а їсти любив, особливо локшину, взагалі всякі борошнясті страви й шоколад. Шоколад вія страх як любив. А взагалі він був добрий чоловік і все життя був добрий, принаймні слухняніший і миліший,

аніж той шофер, що з ним через чотири роки одружилася моя сестра, забувши про свого полковника, а шоферові сповнилося тоді тільки тридцять років.

Стара хвилю помовчала, мабуть, трохи-таки втомившись, а я й далі простосердо чекав дарчої на користь бідних поліцейських.

— Розповідайте, пані Шрот,— почувсь од вікна пасторів голос, незворушний і невблаганний.

Пані Шрот кивнула.

— Розумієте, пане,— мовила вона,— в сорокових роках почало щось діятися з покійним Альбертиком, я не знаю, що йому сталося, либонь, розумом стерявся. Він став якийсь тихий і мовчазний, утупиться кудись очима й мовчить цілий день, але все справував, що належало, тож я і не дуже лаяла його; тільки цілими годинами він ганяв десь на своєму велосипеді — може, то на нього так війна вплинула або те, що його не взяли на військову службу. Хіба ж ми, жінки, знаємо, що в таких випадках діється з чоловіками? До того ж він ставав дедалі ненажерливіший; щастя, що ми мали своїх курей і кролів. Ось тоді й учинилося з моїм покійним Альбертиком те, про що я повинна вам розповісти. Вперше це сталося наприкінці війни.

Вона замовкла, бо до палати ввійшла медсестра з лікарем, і обоє заходилися то біля приладу, то біля неї. Лікар був білявий німець, наче з кольорової книжки, веселий, життєрадісний, він чергував у неділю і саме обходив хворих. "Як ви почуваєтеся, пані Шрот, ви завше герой, аналізи чудові, надзвичайно добре, надзвичайно, тільки не треба хвилюватися!"

І він подався далі, сестра поспішила за ним, а пастор нагадав:

— Розповідайте, пайі Шрот, розповідайте, об одинадцятій треба соборуватися.

Та це начебто зовсім не обходило старої.

— Кожного тижня він їздив до Цюріха, возив курячі яйця військовій дамі, моїй сестрі: бідолашний покійний Альбертик прив'язував кошика ззаду на велосипеді Ч надвечір повертався додому, а виїздив удосвіта, десь о шостій чи о п'ятій, завжди гарно вбраний, у чорному костюмі, на голові — круглий капелюх. Усі приязно віталися до нього, коли він їхав через Кур і далі, до міста, співаючи свою улюблену пісню "Я хлопець швейцарський, я край свій люблю", було це серед літа, через два дні після федерального свята, сонце добре пражило, { він повернувся додому аж за північ. Я чула, що він довго порається й миється у ванній кімнаті, пішла туди й бачу, що покійний Альбертик весь у крові і одяг його теж! "Господи, Альбертику, що з тобою скоїлося?" — питаю. А він тільки глипнув на мене та й каже: "Нещасний випадок, мамуню, нічого, йди спати, мамуню". Я пішла собі спати, тільки мене здивувало, що його ж начебто не поранено. А вранці, коли ми сиділи за столом і він їв яйця, як завжди, четверо, і хліб із мармеладом, я прочитала в газеті, що в кантоні Санкт-Галлен зарізано маленьку дівчинку, очевидно, бритвою, і тоді я згадала, що вночі у ванній він мив і свою бритву, хоч голився звичайно вранці, і тут мені сяйнув здогад, я суворо глянула на покійного Альбертика і сказала: "Альбертику, ти вбив дівчинку в кантоні Санкт-Галлен, правда?" Він кинув їсти яйця, хліб із мармеладом та солоні огірки, і сказав: "Еге, мамуню, так уже судилося, мені був із неба голос",— і знову заходився їсти. Я зовсім стерялася від того, що він такий хворий, та й дівчинку мені було жалко, я навіть надумала зателефонувати лікареві Зіхлеру, не старому, а його синові, він теж тямущий і чуйний, та потім згадала за сестру, як би вона тішилася, це ж було б для неї найбільше свято; тоді я вельми суворо й рішуче взялася до покійного Альбертика й категорично заявила, щоб такого більше ніколи, ніколи, ніколи не було, і він сказав: "Добре, мамуню".— "Як же це сталося?" — спитала я. "Мамуню,— сказав він,— я часто зустрічав дівчинку в червоній сукенці, з білявими кісками, коли їздив до Цюріха через Ватвіль, правда, я робив великий гак, але відтоді, як я побачив ту дівчинку під гаєм, то завжди мусив робити гак, так звелів мені голос із неба, мамуню. І голос казав мені погратися з дівчинкою, дати їй шоколаду, а тоді я вже мусив убити дівчинку, це теж голос із неба звелів, мамуню. По тому я подався в сусідній ліс і пролежав там під кущем, доки споночіло, а тоді повернувся до тебе, мамуню".— "Альбертику,— сказала я,— більше ти не їздитимеш велосипедом до моєї сестри, яйця слатимемо поштою".— "Гаразд, мамуню",— сказав він, намастив ще скибку хліба мармеладом і пішов на подвір'я. Треба мені звернутися до пастора Бека, зміркувала я, хай він суворо поговорить із покійним Альбертиком, та коли я визирнула з вікна й побачила, як покійний Альбертик працює на пекучому сонці, тихо