— Добридень! — привітався начальник поліції, чогось, як мені здалося, знітившись.— Налийте, будь лас-
ка, бензину. Суперу. Та повитирайте шибки.— І він повернувся до мене: — Ходімо всередину.
Тільки тепер я помітив над єдиним вікном вивіску (шмат червоної бляхи), а над дверима — напис: "До Рози".
Ми ввійшли в брудний коридор, де смерділо горілкою та пивом. Начальник поліції пішов уперед і відчинив двері — певне, він тут уже бував. У господі, темній і злиденній, стояло кілька нефарбованих столів і лавок, а стіни прикрашали портрети кінозірок, повирізувані з ілюстрованих журналів; австрійське радіо передавало тірольські комерційні ціни; за стойкою ледве видно було худорляву жінку в халаті. Вона курила сигарету й мила склянки.
— Дві кави з вершками,— замовив начальник поліції. Жінка заходилася варити каву, а з сусідньої кімнати
вийшла неохайна кельнерка, як на мене — років тридцяти.
— їй шістнадцять,— пробурмотів начальник поліції. Дівчина поставила перед нами посуд. На ній була
чорна спідниця й біла, майже не застебнута кофта, одягнена на голе тіло. Обличчя невмиване, а біляве волосся— либонь, таке було колись і в жінки за стойкою — незачесане.
— Спасибі, Аннемарі,—мовив начальник поліції та поклав на стіл гроші.
Дівчина нічого не відповіла, навіть не подякувала. Ми мовчки випили каву. Жахливу каву. Начальник поліції закурив свою "Баянос". Австрійське радіо тепер повідомляло про рівень води. Дівчина попленталася до сусідньої кімнати, де виднілося щось біле— певно, незасте-лене ліжко.
— їдьмо,— сказав начальник поліції.
Вийшовши з будинку, він глянув на лічильник бензоколонки й розрахувався зі старим, що вже налив бензин і прочистив шибки.
— До побачення! — попрощався начальник поліції, і знову мені вчулася в його голосі якась безпорадність.
Старий і цього разу нічого не відповів. Він знов уже сидів на своїй лавці, безтямно втупившись уперед себе згаслими очима. Та коли ми підійшли до "опель-капіта-на" і востаннє озирнулися, він раптом стиснув кулаки, звів їх догори й уривчасто прошепотів:
— Я чекаю, чекаю, він прийде, він прийде!
На його обличчі світилася тепер безмежна впевненість.
— Як щиро казати,— почав доктор Г. згодом, коли ми наважились поїхати Керенцським перевалом (шлях знову взявся ожеледдю, під нами холодно виблискувало непривітне Валенське озеро; до того ж мене знову пойняла важка втома від медоміну, від згадки про віскі, від дивного враження, що я ніби уві сні мчу кудись без упину й без мети),— як щиро казати, я ніколи не захоплювався детективними романами, і мені шкода, що ви марнуєте на них час Учора в своїй доповіді ви говорили слушні речі; злочини свідчать про кричущу безпорадність політичних діячів,— я це добре знаю, бо сам належу до них, як національний радник, вам, мабуть, це відомо...— (мені це було невідомо, голос його лунав звідкись здаля; втома, наче мур, захищала мене, але я пильнував, мов той звір у норі),— люди сподіваються, що принаймні поліція наведе лад на землі, а я не можу уявити собі жалюгіднішої надії. Та, на жаль, в усіх тих детективних творах є ще й інша брехня. Я маю на увазі навіть не те, що ваші злочинці завжди бувають покарані. Ця гарна вигадка потрібна з погляду моралі, вона підтримує державний спокій так само, як і святенницька теорія, що злочин не винагороджується. А тим часом досить придивитися до людського суспільства, щоб збагнути, яка це облуда. Та я ладен заплющити на це очі, хоча б із чисто ділової засади,— адже всі люди, кожен платник податків має право на своїх героїв та на свій happy end 1, а постачати їх зобов'язані ми, поліція, і ви, красне письменство. Ні, мене куди дужче обурюють сюжети ваших романів. Тут уже брехня не знає ні сорому, ні меж. Ви будуєте свої сюжети логічно, наче граєте в шахи: ось — злочинець, ось — злочинців спільник, ось той, кому вигідний злочин. Детективові досить знати правила гри й достеменно відтворити партію. Ось уже він виявив злочинця, і справедливість тріумфує. Це ошуканство доводить мене до нестями. Самою логікою можна пояснити далеко не все в Житті. А ми, поліція, змушені, до речі, теж діяти згідно з логікою, з наукою; та всякі завади так часто псують нам ГРУ, що здебільшого тільки щастя чи якийсь випадок вирішують справу на нашу користь. Або й на користь
1 Щасливий кінець (англ.).
злочинця. А в ваших романах випадок не відіграє жодної ролі, все, що скидається на нього, ви зразу ж проголошуєте долею чи призначенням; ви, письменники, завжди віддавали правду на поталу законам сюжету. Та киньте ви під три чорти ці закони! Злочину не розв'яжеш, як арифметичну задачу, хоча б уже через те, що ми ніколи не знаємо всіх конче потрібних нам подробиць, а знаємо тільки якісь побіжні, другорядні. До того ж надто велике значення має тут усе випадкове, несподіване, виняткове. Наші закони грунтуються на ймовірності, на статистиці, а не на причинах, і справедливі лише взагалі, а не зокрема. Та на окремі випадки і не зважають. Наші криміналістичні методи недосконалі, і що далі ми їх розробляємо, то яскравіше виявляється їхня недосконалість. А вас, письменників, це анітрохи не турбує. Ви й не думаєте зважати на ту дійсність, яка ніколи нам не скоряється, ні, ви вигадуєте собі інший світ, що його легко приборкати. Цей світ, можливо, й досконалий, але ж він — вигадка. Начхайте ви на досконалість, шукайте живих істот, шукайте справжньої дійсності, як і личить чоловікові, інакше-бо ви не зрушите з місця й марно згаєте час на нікому не потрібні стилістичні вправи. Однак перейдімо до діла.
Цього ранку ви, певне, не раз дивувалися. Насамперед, гадаю, з моїх слів,— колишньому начальникові цюріхської кантональної поліції годилося б дотримуватися поміркованіших поглядів, але я старий і не хочу себе дурити. Я знаю, як багато в нашій роботі непевного, які ми безпорадні, як легко помиляємось, та знаю також, що попри все це ми повинні діяти, навіть ризикуючи помилитися.
Ще ви, мабуть, здивувалися, коли я спинив машину біля тієї нужденної бензостанції, і я вам зразу признаюся: той жалюгідний п'яничка, що наливав нам бензин, був колись мій найталановитіший помічник. їй-бо, я дещо тямлю в нашому ремеслі, але Маттеї був справжній геній, куди здібніший за будь-якого вашого детектива.