Лікар здивовано глянув на Маттеї. Питання заскочило його зненацька, стурбувало, він не знав, до чого воно.
— Здебільшого я не можу зарадити своїм хворим,— нарешті чесно визнав лікар і ту ж мить збагнув, що не мав права так відповідати пацієнтові, а Маттеї ж був як-не-як пацієнт.
— У вас такий фах, що інакше й дивно було б,— сказав Маттеї; глум у його голосі засмутив лікаря.
— Ви прийшли сюди спитати мене про це?
— І про це теж.
— Та що, на ласку божу, з вами сталося? — збентежено спитав лікар.— Ви ж завше були найрозважливі-Ший серед усіх.
— Я й сам не знаю,— розгублено мовив Маттеї. Ця збита дівчинка...
— Грітлі Мозер?
— Тільки про неї і думаю весь час.
— То це вона не дає вам спокою?
— Чи є у вас діти? — спитав Маттеї.
— Я теж не одружений,— тихо відказав лікар і знову знітився.
— Ага, теж.— Маттеї похмуро замовк.— Послухайте, Лохер,— почав він знову.— Я дивився уважно і не відводив очей, як мій наступник Генці, людина цілком нормальна. На траві лежав знівечений труп, тільки личко зосталося неушкоджене, дитяче личко. Я пильно дивився. В кущах валялася червона сукенка й печиво. Але й це ще не було найжахливіше.
Маттеї знову замовк. Наче злякався. Він належав до тих людей, що ніколи не розповідають про себе, а тепер він змушений був розповідати, бо йому міг допомогти тільки цей невеличкий, схожий на птаха лікар із кумедними окулярами, тож треба було щиро довіритися йому.
— Вас, безперечно, здивувало,— нарешті повів~Мат-теї далі,— що я й досі тиняюся по готелях. Я не хотів жити, як звичайні люди, я прагнув підкорити їх собі, а не страждати разом із ними, прагнув буги вищим за них, давати собі раду й керувати ними, як технік якоюсь машиною. Мені стало сили дивитися на замордовану дівчинку, та коли я опинився перед батьками, то не витримав, мені захотілося втекти від тієї садиби "На мочарах", яку, мабуть, прокляв Бог, і тоді я пообіцяв батькам знайти вбивцю, присягнувся спасінням своєї душі, аби тільки не бачити їхнього горя; пообіцяв, байдужий до того, що не зможу сповнити обіцянки, бо повинен летіти до Йорданії. А потім я знов опинився в полоні звичної байдужості, Лохер. Як це було бридко! Я не боронив крамаря, не втручався в події. Знов я був той байдужий Маттеї-капець,як мене прозвали "на дні". Я сховався за спокій, за зверхність, за закон, за нелюдяність, аж поки побачив на аеродромі дітей.
Лікар відсунув свої нотатки.
— Я повернувся. Далі ви знаєте,— сказав Маттеї-
— А тепер?
— Тепер я прийшов до вас. Бо не вірю в крамареву провину і хочу дотримати своєї обіцянки.
Лікар підвівся, став біля вікна. До кімнати увійшов санітар, за ним другий.
— Ідіть у відділення, ви мені не потрібні,— мовив
лікар. _ и
Маттеї налив собі чарку коньяку и засміявся:
Чудовий "Ремі Мартен".
Лікар і досі стояв біля вікна, втупившись у темряву.
— Чим я можу вам допомогти? Я ж не криміналіст,— збентежено сказав він. І раптом, повернувшись до Маттеї, спитав: — А чому, власне, ви не вірите в крамареву провину?
— Ось гляньте.
Маттеї поклав на стіл перед лікарем аркуш паперу й обережно розгорнув його. То був дитячий малюнок. Унизу праворуч виднівся кострубатий підпис "Грітлі Мозер", а посередині — намальований кольоровими олівцями чоловік, високий, вищий за ялини, що стриміли навколо, наче дивовижні стебла. Він був намальований так, як малюють діти: "Крапка, крапка, кома, риска, а до того ще й кільце, от і маємо лице". Чоловік був у чорному капелюсі і в чорній одежі, а з його правиці — кружала з п'ятьма рисками — падали, наче зірки, шпичасті грудочки на малесеньку дівчинку, ще меншу, ніж ялини. Нагорі, власне, вже на небі, стояла чорна автомашина, а поруч — дивовижний звір з якимись чудернацькими рогами.
— Це малюнок Грітлі Мозер. Я взяв його в школі,— пояснив Маттеї.
— А що це має означати? — спитав лікар, зачудовано розглядаючи малюнок.
— їжакового велетня.
— Як це зрозуміти?
— Грітлі розповідала, що якийсь велетень дарує їй У лісі їжачків. Ось на малюнку і зображено цю зустріч,— пояснив Маттеї, вказуючи на шпичасті кружальця.
— І ви гадаєте...
— Можливо, що Грітлі Мозер у їжаковому велетні зобразила свого вбивцю. Припущення не цілком безпідставне.
— Таке скажете, Маттеї,— роздратовано заперечив лікар.— Цей малюнок — просто витвір дитячої уяви. Не покладайте на нього великі надії.
— Можливо, але ви гляньте, як добре намальовано машину. Я навіть можу сказати, що це давня американська марка, та й велетня зображено дуже виразно.
— Але ж велетнів немає,— нетрепляче зауважив лікар.— Навіщо ви розповідаєте мені казочки?
— Височезний дебелий чоловік легко міг би видатися малій дівчинці велетнем.
Лікар здивовано глянув на Маттеї.
— Ви гадаєте, що вбивця — височезний чоловік?
— Це, звісно, тільки непевний здогад,— ухильно від-повів комісар.— Якщо це так, то вбивця роз'їжджає на чорній американській машині давнього випуску.
Лохер посунув окуляри на чоло, узяв малюнок у руки й уважно роздивився його.
— Чого ви чекаєте від мене? — розгублено спитав він.
— Припустімо, я нічого не дізнаюся про вбивцю, тільки матиму цей малюнок — єдиний слід, яким я повинен піти. Але ж він для мене — наче рентгенівський знімок для профана. Я неспроможний його цілком витлумачити.
Лікар похитав головою:
— Цей дитячий малюнок нічого не скаже нам про вбивцю,— відповів він і поклав аркуш знов на письмовий стіл.— Ми можемо тільки дещо сказати про дівчинку, яка його намалювала. Грітлі була, певне, розумна, розвинена й весела дитина. Адже діти малюють не тільки те, що бачать, але й те, що вони при цьому відчувають. Тут поєднується реальність і вигадка. Так і на цьому малюнку: реальне — високий чоловік, автомашина, дівчинка; решта наче зашифрована — їжачки і звір з чудернацькими рогами. Самі загадки. А розгадку Грітлі забрала з собою в могилу. Я медик, а не чаклун, що викликає духів. Заберіть цей малюнок. Нема чого ним сушити собі голову.
— Ви просто не хочете зважитись.
— Я не люблю марнувати час.
— Те, що ви називаєте марнувати час,— це просто давній метод,— зауважив Маттеї.— Ви ж учений і знаєте, що таке робоча гіпотеза. Сприйміть як гіпотезу мій здогад, що на цьому малюнку зображено вбивцю. Поміркуймо разом над цією гіпотезою і побачимо, що з того буде.