— Начальнику, — спитав він, — з чого живуть ті люди, яких ми оце бачили?
— Працюють, коли потрібні їхні руки, — відповів начальник.
— Ми бідні.
— А ці тут найбідніші?
— Ці найбідніші.
Тут підійшов, ледь ковзаючи в своїх тонких черевиках суддя і сказав, як вони полюбили вже пана інженера, роботодавця.
— Знаєте, — додав суддя, — вони всі дні танцюють і співають.
Тоді, без переходу, спитав, чи д'Арраст придумав уже кару.
— Яку кару?
— Ну, нашому начальникові поліції.
— Облиште його.
Суддя заперечив, що так не можна, що слід його покарати. А д'Арраст прямував уже до Ігуапе.
На Фонтані, в маленькому садку, такому таємничому й тихому під дрібним дощиком, висіли на ліанах між бананами й панданами чудні квіти. Купки мокрого каміння позначали перехрестя стежок, і по них о цій порі снувала строката юрма. Метиси, мулати, кілька гаучо стиха гомоніли між собою або ж тим самим повільним кроком простували бамбуковими алеями до тих місць, де гаї і хащі ставали густішими, а потім непролазними. Там, без будь-якого переходу, починався праліс. Д'Арраст шукав Сократа в натовпі, аж той з'явився в нього за спиною.
— Сьогодні свято, — сказав сміючись Сократ, ухопивсь за високі плечі д'Арраста й почав стрибати на місці.
— Яке свято?
— Як? — здивувався Сократ, зупиняючись напроти д'Арраста. — Ти не знаєш? Свято доброго Ісуса. Щороку всі приходять з молотками до печери.
Сократ показав на печеру, на гурт людей, вони стояли в кутку саду і, здавалося, чогось чекали.
— Бачиш? Якось з моря, піднявшись річкою, припливла гарна статуя Ісуса. її знайшли рибалки. Така гарна! Така гарна! От вони й обмили її тут у печері. І ось у печері виріс камінь. Тепер щороку тут свято. Ти молотком лупаєш собі, лупаєш шматочки на щастя. А він усе росте, а ти лупаєш. Диво, та й годі.
Дійшли до печери, її низький вхід видно було поверх голів тих, хто чекав. Усередині, в затінку, підсвіченому тремтячими вогниками свічок, хтось стояв навпочіпки й гупав молотком. Чоловік, худий вусатий гаучо, підвівся і вийшов, показуючи всім на долоні блискучий шматочок сланця, потримав так кілька хвильок, а потім пішов собі, обережно стискаючи його в руці. До печери, зігнувшись, зайшов інший чоловік. Д'Арраст обернувся. Довкола чекали прочани, не бачачи його, байдужі до води, що тонкими сувоями спадала з дерев. Він теж чекав перед печерою під водяним пилом і не знав, чого саме чекав. Чекав, власне, безперервно, ось уже місяць, відтоді як прибув до цієї країни. Чекав серед червоної спеки задушливих днів, під дрібними нічними зорями, хоча його прямий обов'язок — зводити греблі, прокладати дороги, наче робота, яку він приїхав сюди виконувати, була тільки приводом, нагодою відкрити щось незнане або зустріти несподіване, те, чого навіть не уявляв, але чого ладен був терпляче чекати поки житиме. Він одігнав од себе ці думки, вибрався з юрби, намагаючись не привертати до себе уваги, і рушив до виходу. Треба повернутися до річки й братися до роботи. Проте біля брами його чекав уже Сократ, втягнутий у нескінченну розмову з маленьким, кремезним чоловіком, радше жовтошкірим, ніж чорношкірим. Голова його була голена, і тому його гарне чоло здавалося ще вищим. Зате широке гладеньке обличчя прикрашала чорна-пречорна борода лопатою.
— Це наш чемпіон! — вигукнув Сократ замість відрекомендувати його. — Завтра він іде в процесії.
Чоловік у матроському костюмі з грубої саржі, в тільнику під сподом уважно вивчав д'Арраста чорними спокійними очима і при цьому всміхався сліпучо-білою посмішкою, розтуляючи повні лискучі губи.
— Знає іспанську, — сказав Сократ і, звернувшись до незнайомця, попросив: — Розкажи панові д'Аррасту.
— Потім, пританцьовуючи, він пішов до іншого гурту.
Чоловік перестав усміхатися і глянув на д'Арраста з щирою цікавістю.
— Це тобі цікаво, капітане?
— Я не капітан, — сказав д'Арраст.
— Це нічого. Але ж ти пан. Мені Сократ казав.
— Я — ні. Паном був мій дід. Його батько також і всі перед його батьком. Тепер уже в нас панів немає.
— Ага, розумію, — сказав негр і засміявся, — кожний пан.
— Ні, не так. Нема ні панів, ні простолюдців.
Чоловік задумався, потім наважився і спитав:
— Ніхто не працює, ніхто не страждає?
— Атож, мільйони людей.
— Виходить, це і є народ.
— Якщо так міркувати, то справді, це народ. Але його пани — це поліцейські та комерсанти.
Добродушне обличчя мулата насупилося. Потім він забубонів:
— Гм! Купувати і продавати, так? Яке паскудство! Де порядкує поліція, там порядкують пси. Тут він ні з того ні з сього зареготав.
— А як же ти, ти нічого не продаєш?
— Майже ні. Я роблю мости, дороги.
— Це добре. А я корабельний кок. Якщо хоч, приготую тобі нашу страву з чорних бобів.
— Буду дуже радий.
Кок підійшов до д'Арраста і взяв його за руку.
— Слухай, мені подобається, як ти говориш. Я зараз тобі теж щось скажу. Може, й тобі сподобається. Він потягнув його на вогку дерев'яну лаву при вході, під купою бамбуків.
— Я був у чистому морі на траверсі Ігуапе, наш невеличкий танкер плаває уздовж берега й постачає паливо прибережним портам. На борту виникла пожежа. Не з моєї провини, ні, я своє ремесло знаю. Ні, це був нещасливий випадок. Ми зуміли спустити шлюпки на воду. Вночі море розбурхалося, шлюпку перекинуло, я впав у воду. Коли я випірнув, то вдарився головою об човен. Мене підхопила течія. Ніч стояла темна, хвилі йшли високі, а я плаваю кепсько, і мені стало лячно. Зненацька я побачив удалині світло і впізнав баню церкви доброго Ісуса в Ігуапе. Тоді я дав обітницю доброму Ісусу: якщо він мене порятує, то я понесу на процесії п'ятдесятикілограмовий камінь на голові. Ти мені не повіриш, але хвилі вляглися, і мій страх минув. Я поплив собі тихо, мені пощастило, і я дістався до берега. Завтра я здійсню свою обітницю.
Тут він підозріливе глянув на д'Арраста.
— А ти не смієшся, ні?
— Не сміюся. Свою обіцянку треба виконувати.
Чоловік поплескав його по плечу.
— А тепер ходімо до річки до мого брата. Я зварю тобі бобів.
— Ні, — сказав д'Арраст, — я не маю часу. Але ввечері будь ласка.
— Гаразд. Але сьогодні ввечері всі танцюють і моляться у великій хижі. Це храм святого Георгія.