За спиною зашелестіли кроки, й Жерелиця обернувся.
— Можна з вами посидіти? — спитала Марія, м'яко фосфоресціюючи в сутінках рожевим платтям. І здавалось, що й губи її фосфоресціюють притлумленим інфрачервоним світлом, і очі так само — тільки вже густою ожиновою темнокарістю.
— Сідайте, Маріє, землі не пересидите. Земля — велика...
Марія сіла на спориші несподівано близько. Здавалось, її тіло — особливо ж напіводкриті у викоті плаття груди, шия і щоки — пашить сухим серпневим жаром. Либонь, зараз Маріїне тіло, як і земля довколишня, випромінювало тепло, надбане за цілий день.
— Тільки не думайте, що в мене совісті нема чи я некультурна...
— Чому ви так?..— здивувався Жерелиця з почутого.
— Бо сидите самі, а я прийшла заважати.
— І зовсім не заважаєте, навпаки. Удвох легше мовчати.
— А я мовчати не вмію, в мене рот не затуляється.— Її грудний оксамитовий голос задзвонив, як дзвоник, веселою скоромовкою.— Думаєте, я українка?
— Чорнява, схожа на українку...
— Еге, в мені багато всякої крові злилось докупи. Прадід був циганом, а прабабка грекинею, далі дід узяв собі полячку, полячка вийшла за росіянина. Мій батько женився на українці. Ось тепер уся їхня кров і говорить у мені, зрозуміло? Я можу вам стільки за себе нарозказувати, що за тиждень не переслухаєте. Хочете?
— Розказуйте, Маріє.
— Скажіть, навіщо мене обняли й поцілували в клубі? — несподівано спитала.— 3 нудьги чи за розвагами скучили?
— Ви мені... подобаєтесь,— над силу мовив Жерелиця, побоюючись, що зізнання прозвучить із вимушеною нещирістю.
— Ой, правда?!
— Правда.
Майже смеркло. Сутінок стояв у старому саду на горі, закосичив сутінок і верхівки дерев по схилу гори, погасив свічення води в Сеймі. Здавалось, що в лузі пересуваються химерні тіні. Марія мовчала, й раптом Жерелиця відчув на своїй шиї тугі, як житні перевесла, її руки, відчув на скроні пульсуюче її дихання. Обійми були такі несподівані, що в першу мить забарився відповісти і вже згодом знайшов її губи, які відкрились щілинкою, а з щілинки віяло терпким холодком.
— Ви нічого не думайте,— шепотіла Марія в перерві між поцілунками, і зуби її зблискували, як місячна доріжка на воді, і за напівопущеними повіками клубочився світлий дим у погляді.— Ви тільки нічого не думайте...
Жагучість її обіймів була така несподівана, що Жерелиця краєм свідомості не вірив у їхню справжність.
— О незрівнянний! — вирвалося з її уст.
"Мені причулось,— потай відзначив Жерелиця.— Не могла ж вона так назвати мене". І тепер, пригортаючи Марію, відчував дивну відстороненість від усього, що відбувалось.
— О незрівнянний! — знову прошепотіла Марія.
"Я — незрівнянний? — снувалося скептичне в його свідомості.— Що за дитяча екзальтація, озброєна школярськими, вичитаними фразами! Здається, я ще ніколи не був незрівнянним..."
— О!.. О!.. О!..
Стомившись від поцілунків, Марія поникла головою, і волосся — вже без рожевої стрічки — впало на чоло, затулило щоки, й тепер лише ніс, як примарний світлячок, ледь білів.
— Серце заболіло,— зізналась.— У вас є корвалол чи валідол?
У кімнаті, увімкнувши електрику, Жерелиця дав їй патронник із кружальцями валідолу, і Марія, поклавши в рот одне, усміхнулась вибачливо.
— Мені не можна хвилюватись.— І по хвилі попросила: — Погасіть електрику, бо можуть заглянути у вікно і всяке подумати.
У темряві запало мовчання. Непевним рухом Жерелиця обійняв Марію правою рукою, і жінка у відповідь прихилилась йому головою до плеча.
— Знаєте, за що мені подобаєтеся? — зрештою прошепотіла.— Що при вимові у вас якось так чудно звучать шиплячі. І що на скронях уже є сиве волосся. І за те, як ви дивитесь,— глибоко й наче сердито, вимогливо, наче всі перед вами винуваті.
"Господи,— билось у ньому здивування,— хіба можна за таке подобатись? І яка особливість у моєму погляді, і хіба справді мої шиплячі так звучать?.. Чи можна подобатися за сиве волосся на скронях?.. Якісь несусвітні речі!"
— І ваш профіль!.. Я ні в кого не бачила такого профілю!.. О незрівнянний!
"Ця екзальтація справжня чи награна? Мовби говорить не жива людина, а прокручується магнітофонна стрічка, де записано оперетковий текст".
— Нічого особливого в моєму профілі нема,— спробував обережно заперечити Жерелиця.
— О, не кажіть! — вирвалось палке.
"Я й справді встряв у якусь оперетку, але як мені тепер поводитись? Так, щоб не випадати з жанру? Я так не можу".
— От коли ви йдете чи стоїте на горі — я весь час дивлюсь на вас,— шепотіла.
— Весь час?..
— Так зі мною — вдруге в житті. Вперше я закохалась, коли мала шістнадцять років...
"Отже, закохалась,— і вірячи, й не вірячи, міркував Жерелиця.— Й отак зізнається? Всяке випало спізнати в житті, а щоб таке?.."
— У Володьку закохалась,— шепотіла. Вони стояли біля вікна, відчиненого навстіж, і в кімнату линули запахи серпневої ночі. Скалки місячного проміння хлюпотіли на Маріїних вогких губах, тріпотіли на перламутрі її зубів, гостро жевріли в очах.— Володька так і не взнав. Його забрали до армії, після армії він уже не вернувся в село, а там і женився, де служив. Я аж у двадцять років вийшла заміж за Антона — й то тільки тому, що він мав профіль такий, як у Володьки. Як цілувалась, то заплющувалась — усе здавалось, що цілуюся з Володькою. А дочка народилась, то чоловік хотів назвати Катрею, а я — тільки Володимирою. І вийшло по-моєму. Якось приїхав Володька в село, з жінкою та дитиною, здибала їх біля школи, поздоровкались і розійшлись. Він не знав — і ніколи не взнає. А я потім стільки плакала!
Голосок її лунав, як потічок, що біжить по камінню, дзюркоче, світиться, мерехтить, і в звучанні того потічка весела нота — основна, та все ж таки прихований біль чується...
— З Антоном я розлучилась...
— Чому? — меланхолійним тоном спитав Жерелиця. Розповідь про чуже життя зоставалась поза його свідомістю — чи не тому, що теж видавалась начебто несправжньою?
— Почав пити, заглядався на інших. І дівчата його любили. А я не могла дозволити, щоб він іще зустрічався з кимось.
— Тепер він жонатий?
— Жонатий. Живе через город від нашої хати. Дітей не мають, то обоє з жінкою носять цукерки Володимирі, їй уже дев'ятий рік. А я не серджусь на них, зла не маю.