Я БАЧИЛА
Я бачила
стареньку-престареньку бабусю
біля аптеки.
Вона гладила
старенького-престаренького песика,
схожого на дідуся.
Вона стояла без рукавичок
і руки в неї
були червоні від морозу.
Не сваріть мене, мамо,
я не загубила рукавичок.,
я віддала їх бабусі,
щоб їй тепліше було
гладити
старенького-престаренького песика,
схожого на дідуся.
СВЯТОМУ МИКОЛАЮ ПОЩАСТИЛО!
Боже,
я цілий день слухалась маму.
А потім — цілий тиждень.
А потім — цілий місяць.
А потім — цілий рік.
Але не думай,
ніби я слухалась маму
на догоду Святому Миколаєві,
який розносить чемним дітям
гостинці!
Правда, мені страшенно
хотілося побачити,
я к він зайде у замкнені двері?
чи здогадається, де моє ліжко?
чи світитиме світло,
чи йтиме навпомацки?
чи пощастить йому просунути руку
під мою подушку
й не збудити мене?
Де там!
Я все це прогледіла!
Одне тільки знаю —
йому пощастило!
А мені — ще більше:
якби ви знали,
щ о т о б у в з а г о с т и н е ц ь!
А ЙДИ ДО НАС КУТІ ЇСТИ!
Дванадцять страв на столі —
для дванадцятьох місяців року.
Кутя на столі — для нас.
Ось-ось бабуся
кликатиме Мороза.
Набере куті повну ложку,
підійде до вікна
й мовить тричі:
— Морозе, Морозе,
а йди до нас куті їсти!
Та Мороз не спішить.
Він прийде аж тоді,
як ми полягаємо спати.
Він, мабуть, звик
їсти не при дітях,
а лише при бабусях.
Коли б скорше бабусею стати
і с а м і й
того Мороза кликати!
МЕНІ ЦЕ ПРИСНИТЬСЯ
Не спатиму,
зустрічатиму Новий Рік.
Коли він ітиме проз мене,
я торкнуся його бороди
і струшу з неї сніг.
Припрошу його сісти
й зняти шапку.
І поки він сидітиме,
я держатиму його шапку.
Та нараз він обернеться
й рушить до дверей.
Я наздожену його на порозі
й загукаю:
— Пане Новий Роче!
Ви забулися свою шапку!
Він засміється,
а його борода
знов укриється снігом.
І в якомусь іншому будинку
якась інша дівчинка
струшуватиме той сніг,
держатиме ту шапку...
Але я цього вже не побачу,
мені це хіба присниться.
МЕНЕ НАЗДОГАНЯЄ ВІТЕР
Святвечір —
солодкий, як медяник,
білий, мов іній.
Хтось постукав до нього в шибку:
то Вечірня Зоря
дала телеграму —
сповістила про Боже Дитятко,
що народилося в казці
у далекому
чужому Вифлеємі...
Я біжу до бабусі з вечерею,
і мені так гарно,
і мені так тепло —
не бере ніякий холод,
аніяка хурделиця.
Тільки вітер
наздоганяє на півдорозі,
сідає мені на плечі
й заводить голосочком-дзвіночком,
як добрий янгол:
Небо і земля,
небо і земля
нині торжествують,
ангели, люди,
ангели, люди
весело празнують...
ХОДІМО, КОЛЯДКО, ЗІ МНОЮ!
Ходімо, Колядко, зі мною,
ходімо до тієї он хатки,
куди ще стежка не втоптана.
Там живе бабуня саменька:
хатку нікому перевідати,
стежку нікому протоптати.
А ми стежку протопчемо,
хатку перевідаємо,
бабуні саменькій
горішок подаруємо.
А тоді, моя Колядко,
ти не підеш далі.
Ти лишишся у бабуні саменької —
зиму зимувати,
соненька дожидати.
ВАША ВОДО-ВЕЛИЧНОСТЕ!
Сьогодні у води свято —
Водохреще.
Сьогодні воді б"ють поклони,
мов королеві.
Сьогодні я їй кажу:
— Ваша Водо-Величносте!
Сьогодні вона справді
чарівна:
все пила б її,
пила б її,
пила...
А тоді усміхалася б,
усміхалася б,
усміхалася б
і не зводила очей
з велетенського
льодяного хреста біля річки.
Бо то не просто хрест,
то пам’ятник свята Води —
Водохрещів.
НЕВИДИМКА
Бог —
наче невидимка.
У нього невидимі руки,
і я ніколи не бачу,
коли він торкається
моєї голови.
Голос у нього
подібний на тишу,
і я ніколи не чую,
коли він мене кличе.
Якось я була впала
й забилась об камінь,
аж сльози набігли на очі.
Та раптом
Хтось Невидимий
мовив до мене:
— Не плач, дитя,
до весілля заживе!
Голос той
був подібний на тишу —
лагідний, ніжний —
і я не заплакала.
Відтоді мені не страшно
падати й забиватись,
бо знаю —
до весілля заживе!
ЗНОВ БУДЕМО ДУЖЕ РАЗОМ!
Мамо, не йди від мене,
не гнівайся, я прошу.
Сама я дуже боюся
і блискавки, і дощу.
Грому боюсь і собаки,
бо він ще укусить мене!
Мамо, я буду плакать,
якщо ти покинеш мене.
Вибач мені, матусю,
то Шкода сама прийшла —
побила і миску, й чашку,
ще й молочко розлила.
Мамо, тепер я слухняна.
Мені вже пробачив Бог...
Знов будемо дуже разом!
Знов будемо дуже удвох!