Ідеш, задумана і сива,
Контрастом — первістка мала,—
Мабуть, тому ти і щаслива,
Що з нею молодість знайшла.
1969—1989
* * *
Я жду чогось — якихось перемін,
Хоч зміни обстановки чи погоди,—
Моя душа підводиться з колін
І тягнеться до рідної природи.
Але нема ні вражень, ні думок,
Я в порожнечу тягнуся рукою,—
Застій життя, мов пліснявий ставок,
Тхне мертвою задухою спокою.
Я жду чогось — хоч давнього листа,
Хоч вісточки — якоїсь переміни,—
Перебираю по думки літа,
А день за днем, як листя, обліта,
В моїй душі так б'ється самота,
Як билася у камері — об стіни!
1958
ПІЛІГРИМ
З погідними думками на чолі
Я йду собі ходою пілігрима,
Іду, хоч очі — гострі, мов шаблі,
Услід мене просвердлюють незримо.
Іду й дивлюсь на сонце, на сади
(Звикають же, буває, й до отрути),
А що в моїй душі — не доведи
Того нікому й подумки відчути.
1968
* * *
Коли в життєвому циклоні
Знемога душу обійма
І думи — зморені і сонні,
Ти йдеш — і падаєш сторчма...
Ти сам-один, і снігом суне,
Проте іди,
іди,
іди,
Хоч сніг зневірою і сумом
Завіює твої сліди!
Іди й не думай про негоду,
Іди — на зло холодній млі,—
Не стане сил — позич в народу,
Позич у рідної землі.
Іди в обійми завірюхи,
Іди наосліп — крізь югу,
Бо знай, що тільки слабодухих
Вона завіює в снігу!
1963
* * *
Наївні сцени завченої ролі —
Смішна мені їх вічна метушня.
Я сам в собі, як в замкнутому колі,
Насущні думи думаю щодня.
Вони мені — як ноші подорожні,
Нелегко їх теліжити в путі,—
Чи ж дивина, що нині ще спроможні
Сізіфи перти камені круті?
Трудний мій шлях, і думи — як граніти,
Зносилися і сили, й постоли,
Та де мені ці бесаги подіти,
Коли вони до тіла приросли?
То вниз, то вгору — важко, поступово.
У серці сумнів моститься, мов птах...
Чи ж дивина, що виношене слово
Я вимовляю з кров'ю на устах?
1974
ДЕРЕВОРИТ
Зачинене вікно. Дереворит
Із контурами сірого пейзажу.
І шахівниця вимощених плит.
І гнізда ватри, схожої на сажу.
І чорна туга... Лину крізь вікно,
Як птах із неба — коміть головою,—
Мій світ — екран безмовного кіно,
Обрамлений печаллю світовою.
Я сам-один. Закутаний в халат.
Магнітні бурі. Ліки. Лейкоцити.
І сіре тло — ні буднів і ні свят,
Не доберу, як тугу пережити.
Тікаю в думи — виходу нема,
Тікаю в давні спомини — в неспокій
І з туги сам на себе крадькома
Дивлюсь як на приреченого — збоку.
Не повертаю навіть голови,
Дивлюсь на себе в профіль — як
сторонній,
Стою, сховавши в довгі рукави
Закляклий трепет рук на підвіконні.
І так щодня, однісінький як перст,
В тужбі, що душу їсть несамовито,
Я бачу лиш різьбу деревориту
І це вікно — із рамою навхрест.
ЕКСПРОМТ
Як тяжко дихати — задуха
І кашель. Ока не зімкну.
Так надриваюся, мов глухо
Товчу обухом об стіну.
Чи то застуда, чи сухоти
За груди знов мене беруть? —
Уже не раз перебороти
Мені вдавалося їх лють.
І знову кашель — крематорій,
І в муках зведені уста,
І млість, і холод, хоч надворі
Суха липнева спекота.
Та що б не сталося — я знову
Допоки Парка ще пряде,
Пишу й надіюся на слово,
Що всі недуги одведе.
* * *
Були у мене сумніви і драми,
Я в суть життя по-своєму проник,
Аби колись, як взорами рушник,
Його у віршах вишити словами.
Я добираю в кольорі слова —
Червоні й чорні, зібрані по слову, —
У їхній гамі, вишитій терново,
Найтяжчий біль неждано зажива.
СНИ
Літа. Безвихідь. Колима.
І погляд голоду тяжкого...
Усе забулося — нема
У мене гніву ні на кого.
Забув і кривду у житті,
І настороженість недремну,
Вже в душу спомини — і ті
Вросли, мов камені у землю.
І тільки сни тих лихоліть,
Страшних, як трупи на морозі,
В безсонні ночі — мимохіть
Мені привиджуються й досі.
Ті сни — як вироки судьби,
Що мучать душу до нестями,—
Я все віддав би їм, аби
Вони не снилися ночами.
БЕЗЗАКОННЯ
Йому не вірили — і розп'яли
За те, що він шукав у них довіри,
Цинічно душу мацали, коли
Воскрес,— бо де ж повірять маловіри?
І пальці пхали в рани, й крадькома
З підозрою дивилися у вічі,—
Своєю недовірою Хтома
Розп'яв його, приреченого, двічі.
І суть не в тому — хто він: чи Христос,
Чи інший хтось, розіп'ятий невинно,—
Якщо вини не виявлено — хто ж
Дав право їм так мучити людину?
Те беззаконня, скоєне чи ні,
Було чуже й Пілатові-тирану,
А втім, якщо не вірите мені,
То ось — душа: помацайте, як рану.
СПОВІДЬ
Як не жилось мені — не заздрив я нікому,
Я тільки ним живу і житиму незмінно,—
Воно мені — як хрест, але я весь у ньому —
В твоєму імені святому,
Україно.
ГІРКА ЗОРЯ
...І сходить над Дніпром
гірка зоря-полин.
Ліна Костенко
1. Тривожність
Так і сплю — з тривожними очима,
Слухаю, як серце стукотить,
Як всю ніч нечутно і незримо
Вісь Землі в Чорнобилі скрипить.
Бачу як журавлики з паперу
Рятівними птахами надій
Падають у Прип’ять стоозеру
І шукають зцілення у ній.
Поніміли села і причали,
Де стояв реактор — саркофаг.—
Ті, що атом з Прип’яттю вінчали,
Криводушно каються в гріхах!
Тихо й страшно дихають турбіни,
Вже тривожність — ока не зімкне,
І Чорнобиль болем України
Вічно буде мучити мене.
ІІ. Сосни
Дарма, що в лісі холодно, — іду,
Цілую кожну сосонку очима, —
Він пережив чорнобильську біду,
Але його краса — неопалима.
Ті чорні сосни — я їх обмину,
То жертви радіації — вже мертві...
Ось білочка стрибнула на сосну,
Можливо, теж призначена тій жертві.
А онде крук дрімає на сучку,
Навшпиньки шелест ходить по гущаві...
Я відслоняю тишу сторожку
И молюсь на сосни — бані величаві.