1954—1988
НЕВОЛЬНИЦІ
Колони й колони —
в німій чужині,
Знеможені й гнані, ідуть крізь хуртечі,
Ідуть і не чують, як зори стальні,
Неначе багнети, впиваються в плечі.
І сніг, забиваючи дух, як вогонь,
Пекельно січе в обморожені щоки,
Мороз, мов наїзник, примчавши вдогонь,
Бере їх в обійми і мучить жорстоко.
Прийшли на роботу — лопати й ломи,
Гризи хоч зубами цю вічну мерзлоту!
А вітер кружляє у танці зими
І б'є їх навідліг до сьомого поту.
Надсадно довбуть, мов надгробки свої,
Ця вічна мерзлота —
твердіша за камінь,—
Довбуть і тужливо у рідні краї
Не раз, замерзаючи, линуть думками.
Так хочеться їм хоч на хвильку, на мить
У рідній хатині край грубки завмерти,
Почути, як в тіло тепло струменить,
Як тануть у ньому сибірські замети.
Та марні бажання —
лиш вітер гуде
І гупають їхні ломи та лопати,—
Як важко їм дихати й з хрипом грудей,
Задихавшись, землю весь день колупати!
І в’яне в неволі дівоча краса,
Грубіють їх ніжні спрацьовані руки,
Жіночість — і та поступово згаса,
Немов кам’яніє з німої розпуки.
І голод під серцем їх смокче, як спрут,
І холод нахабно хапає за груди...
...Колони й колони — мільйони їх тут,
Невинних, ідуть під конвоєм — в нікуди.
1954 — 1988
* * *
І в’яне в неволі дівоча краса,
Грубіють їх ніжні спрацьовані руки,
Жіночість — і та поступово згаса,
Немов кам’яніє з німої розпуки.
І голод під серцем їх смокче, як спрут,
І холод нахабно хапає за груди...
...Колони й колони — мільйони їх тут,
Невинних, ідуть під конвоєм — в нікуди.
1954 — 1988
* * *
Дивлюсь на небо — сіре, однотонне,
Як і життя в неволі, і мені
Той сірий колір десь у глибині
Душі лежить і каменем холоне.
Тут сонце й те — лиш вигляне і тоне
Мов у безодні. Хмари — крижані,
А гори — мертві. Тут і навесні
Усе безбарвне, зниділе і сонне.
Ще й огорожа з дротом навкруги...
Якої треба мужності й снаги,
Щоб вижити в цій каторжній юдолі!
Я десять кіл у пеклі перейшов,
Але живу — і мрію про любов,
Живу, хоч, може, й плачу мимоволі.
1954—1988
БЕЗСОННЯ
Солодка дрімота, мов стомлена мати,
Проводить рукою по віях моїх,
А серце, що зроду не відало втіх,
Товчеться — й не хоче ніяк засинати.
Дарма, що навколо — і темінь, і грати,
Що сон вже півсвіту давно переміг,
Воно безоглядно пішло б і на гріх,
Аби хоч краплину кохання пізнати.
Та марно воно вибивається з сили:
Куди не піткнеться — колючі дроти,—
Чи ж можна у клітці піднятись на крила?
Ні, мабуть, від себе йому не втекти,—
І б'ється, і рветься воно з темноти —
Куди? — і самому збагнути несила.
1954
* * *
Я без любові нидію і гину,
Закинутий в холодну чужину,
Мабуть, я в тому холоді й засну,
Не відігрівши серця до загину.
Я дотепер пізнав лише полинну
Гримасу долі — каторгу страшну:
Без просвітку і спочиву тягну
Тягар життя, як воза в хуртовину.
Літа, немов повалені хрести,
Вростають в душу болем самоти —
Я до землі згинаюся під ними.
Але іду. Не падаю. Несу.
В любові я сповідую красу —
Вона мене до віку берегтиме.
1954—1988
КОЛЮЧЕ ПЛЕТИВО ДРОТІВ
Моїй дружині
1
На Колимі, де урвища і скелі
Змагаються з потугою вітрів,
Я так тебе негадане уздрів,
Як подорожній — річку у пустелі.
І посвітліли темні акварелі
Колимських краєвидів, посвітлів
Мій тужний погляд — відсвіт почуттів,
Тугих, як струни на віолончелі.
Ти провідною зіркою мені
Засяяла в неволі й освітила
Моє життя і світ на чужині.
Той світ покритий темрявою, мила,
Вона мені страшніша, ніж могила,—
Якби не ти — я згинув би у ній.
2
Ми всі про щастя мріємо в коханні,
Хоча воно й примарне, як мара,—
Дивлюсь на нього —
й серце завмира,
Ачей же ми обоє безталанні.
І вже довіку, цьковані і гнані,
Мов витурені з рідного двора,
Не знаючи ні щастя, ні добра,
Ми будем снити ними в завмиранні.
Колючий дріт. Неволя. Колима.
А ми шукаєм щастя крадькома,
Щоб хоч на мить зустрітися очима.
Ні пари з уст — бентежні й мовчазні,
Ховаємо кохання в таїні:
За нього тут карають невмолимо.
3
Давно від тебе вісточки нема,
Я записки як в прірву посилаю,—
Німим чеканням змучений до краю,
Вже й сумніви збираю крадькома.
Нестерпна туга душу обійма,
Куди від себе дітися — не знаю,
Я, наче грішник, вигнаний із раю,
В тяжкій розпуці їм себе їдьма.
Ні, я ще так не мучився, здається,
Я відвертаю спогади від серця,
Неначе гострі кулі чи списи.
А сумніви — нема від них одбою.
Невже так пильно стежать за тобою,
Що й голосу мені не подаси?..
4
Як диких коней в упряжі — насилу
Я стримую шалені почуття,
Я не боюся смерті, хоч життя
Мене ще так ніколи не п'янило.
Узаперті кохання — як горнило,
Само в собі згоряє без пуття,—
Я в сні — і то не маю забуття,
Немов у пеклі мучуся безсило.
Куди не гляну — вишки і дроти,
Але до них не можна підійти,
Хіба за мить до смерті — у відчаї.
Тут кожний день — як вирок на суді.
Якщо терпець увірветься — тоді
Той вирок, мабудь, куля увінчає.
5
Я був на попіл серцем перетлів,
Чекаючи обіцяної стрічі,
А ти немовби в іншому сторіччі
Жила, забувши мову почуттів.
Здавалось, я навік осиротів,
Готовий, не задумуючись, двічі
Піти на смерть, щоб глянути у вічі
Тобі хоча б крізь плетиво дротів.
Адже любов, закована у пута,
Стократ солодша й тяжча, ніж покута,—
Я мучився за мертвих і живих.
Коли ж, нарешті, зболена, мов знята
З хреста, прийшла, впросивши вартових,
Збагнув, що ти — ні в чім не винувата.
6
Твій поцілунок — з присмаком вина:
Лише пригубив краплю — й мимоволі
Сп'янів, немов, ослабнувши в неволі,
Я повний келих вихилив до дна.
Забув про біль, що душу розпина,
І про безправ'я в каторжній сваволі,—