І німіли стогони й плачі,
Як в глухих льохах Середньовіччя,—
Недаремно падали у відчай
Ті, що йшли на допити вночі.
Недаремно, знаючи зарані,
Що їх жде, прощалися з життям,
Адже слідчі, віддані властям,
Вибивали докази в зізнанні.
Я пізнав як істину їх лють
У її найвищім апогеї,—
Ті кати жорстокості своєї
Вчилися в люципера, мабуть!
Я не був вибагливої вдачі
І звикав до слідства та тюрми,
Хоч не раз і зрошував слізьми
Мамині тюремні передачі.
Я затятий — змалку не люблю
Маминих синочків, а в неволі,
Згадуючи матір, мимоволі
Розкисав і плакав од жалю.
Добре знав, як матері ведеться,
Як її не милують в селі,
И гострі болі, наче вухналі,
Повертались в мене коло серця.
11
Чорні дні і думи взаперті.
Карцери і допити ночами.
Я, немов розп'ятий на хресті,
Припадав молитвою до мами.
Більш, ніж мук, боявся передач,
Знаючи, що мати — під тюрмою,
Десь у черзі, стримуючи плач,
Через мене гибіє за мною.
Я хапавсь за грати — і очей
З тої черги в щілині не зводив,—
Скільки мати вистояла черг
На вузеньких смужках пішоходів!
День у день тривожно, мов ключі
Журавлині, до стовпотворіння,
Простягались черги в тисячі
Кілометрів людського терпіння.
Вся країна, в горі догола,
Страшно, мов колючими дротами,
Чергами обснована була,
Сміючись і плачучи над нами.
Я зустрівся з матір'ю на страсть.
Після ночі допитів. Ще зрана.
Та щаслива зустріч, як напасть,
Трапилась негадане й неждано.
Я побачив матір оддалік.
В довгій черзі. З ношею на плечах.
Серце (ледве ноги поволік)
Стукнуло — й на дріб'язки. Як глечик.
Вже у брамі, глянувши назад,
Я почув, стривожений за матір,
Як із черги мати навдогад
Щось до мене крикнула в сум'ятті.
Але слідчий, гримнувши дверми,
Перервав той крик пополовині,
Віком тиші в темряві тюрми
Задушив його, як в домовині.
Страсний день — ми стрілися на страсть,
Що ж, бувають вдачі і невдачі,—
Я не знав, що вже не передасть
Він мені на свята передачі.
Я мовчав, я й дихати не міг,
Знаючи, що мати за стіною,
Десь у черзі, падаючи з ніг,
Через мене — гибіє за мною.
12
Де я міг подумати тоді,
У кромішній камері, що згодом
Будемо за чаркою всім родом
Споминати роки молоді?
Ми таки здогнали їх на мості,
І тепер, на старість, звідусюд,
Після всіх принижень і осуд,
З'їхались до матері у гості.
Наче після згаслої чуми,
Ще недавно цьковані і гнані,
Гоїмо в болючому єднанні
Спомини, освячені слізьми.
Плачемо й сміємося — щасливі,
Що зібрались вкупці хоч на день,
Ми немовби маримо, лишень
У якомусь дивному пориві.
Всі гуртом говоримо й щомить
В збудженні збиваємося з теми,—
Найчастіше згадуєм про те ми,
Що донині кожного болить.
Материне свято — і, як завжди,
Похоронна, голод і тюрма,—
Ніби інших тем у нас нема
Чи замало зболеної правди.
Та болюча правда не дає
У розмові паузи спіймати:
Вже не раз підхоплювалась мати,
Щоб усім повісти про своє.
Я дивлюсь на неї і, завмерши,
Слухаю — ні свята, ні рідні,
Тільки біль, що ятриться в мені,
Хоч його і чую вже не вперше.
Чую кожним нервом — не оглух,
І ніхто оглухнути не змусить,—
Все життя тремтітиму від струсів,
Що із нас витрушували дух.
Ну а трус, влаштований у мами,
Просто не вкладається в умі:
Як вони в бездушності німій
Ні за що знущалися над нами!
Що їм лемент заспаних сиріт,
Кинутих з постелі на долівку,
Чи ячмінь надодні переднівку
По снігу розсипаний, як шріт?!
Що їм, стерши з пам'яті торішній
Голод, зерно висипати в сніг?! —
Каїни ж не думають про гріх,
Живучи в ненависті зловтішній.
Все перетрусили — до золи,
Висипали з мищини квасолю,
Мов не трус робили в нас, а волю
Узяли за обшивку й трясли.
Гірш вовків — ні жалю, ні закону,
Думалось, що хату розтрясуть,—
І тоді не втишилась їх лють,
Як знайшли у скрині похоронну.
Але мати все пережила.
І живе. Як іскра дотліває.
Ні на кого в серці не ховає
Ні лихого осуду, ні зла.
13
Після суду, тобто трибуналу,
Хоч мене судили — не її,
Мати так потрапила в опалу,
Що й забула злигодні свої.
Де не йшла — ввижалися фіскали,
Мучилась, хай милує господь,—
Так їй мною очі витикали,
Хоч бери і з хати не виходь.
Заглядали в душу і в минуле,
Всю, мовляв, провірили до дна,—
Як тоді водилось — не забули
І про конфіскацію майна.
Серед дня наїхали чужими
Фірами, немовби на розбій,
Вдерлися до хати й невмолимо
Брали все, що бачили у ній.
Потоптавши людяність і право,
Брали і півмітки, й полотно,
І стола, і мисника, і лаву,
И саморобні крісла — заодно.
Відра, ночви, кадібця на воду,
Посуд, одяг, рядна, подушки,—
Все хапали "іменем народу",
Навіть те, що й, може, не з руки.
Лаву перерізали — незручно
Довгу річ було їм волокти,
Хоч ту лаву батько власноручно
Сам зробив — і бильця, і шпунти.
І коли грабіжники-пігмеї
Коїли те варварство страшне —
Мати впала з розпачу на неї
И закричала: "Ріжте і мене!"
Ледве маму витурили з хати,
Кажуть, не було на ній лиця,
А надворі люті супостати
Вже кінчали клуню і хлівця.
Забирали збіжжя і солому,
Крокви, лати, китиці старі,—
Не було страшнішого содому,
Як тоді у нашому дворі.
Не лишили й трухляді на дрова,
Все забрали й знищили дотла,
Тільки пси десь гавкали й корова,
Тягнучись за валкою, ревла.
Стала мати — пустка і руїна.
Ось тобі і право, і життя.
Залишилась їй лиш голостінна
Хата — безпритульне сиротя.
Не судилось щастя в ній зазнати,
Марно нею тішилися ми,—
Скоро я довідався, що мати
Вибралась світ за очі з дітьми...