А взимку ледь приходила до тями,
Коли полотна ткала до смерку,—
Вузли ниток в'язались мозолями
І на її руках, і на віку.
І от життя лишилося позаду.
Лишилося? Чи, може, й не було? —
Вже й думи рідше ходять на пораду,
Переоравши зморшками чоло.
Влягаються і кривди, і печалі,
Не так вже мучить туга в самоті,—
Живе лише роботою й дедалі
Частіше хоче спокою в житті.
Та час її, проте, не втихомирив —
У кожного є клопоти свої:
Міняють їй телят і бригадирів,—
Усіх міняють — тільки не її.
Не раз ковтає спогади солоні:
Пройшли літа — й не вернуться назад...
Задивиться на долю з-під долоні —
І посміхнеться сумно... до телят.
1963
ДИКИЙ ГОЛУБ
І де він взявся — той приблуда,
Той дикий голуб-вокаліст? —
Прибився поночі — і будить
Усіх, воркуючи до сліз.
Вже третю ніч, як одержимий
(Співак — без публіки й жюрі),
Десь на причілку невмолимо
Сидить і тужить до зорі.
Когось оплакує чи, може,
Зове, покинутий в журбі,
І тужним голосом, що схожий
На стогін, скаржиться судьбі?
Він будить приспану тривогу,
Кричить, як пугач на біду,—
Вже третю ніч я через нього
У хаті місця не знайду.
Не їсть, не п'є — хоч до причастя,
Лише воркує безугав,—
Так невмолимо на нещастя
Той голуб, кажуть, воркував.
* * *
Либонь, зима вже вичерпала лють —
Похнюпилась і мокне під кущами,
І сірі дні навпотемки ідуть,
Немов сліпці, захльостані дощами.
Хати — як мертві мамути, німі,
Не пізнаю їх зовнішнього виду,
Лиш слухаю, як вітер по зимі
В їх коминах співає панахиду.
Нічого вже й не мариться мені,
Мовчу — думки, як віхоли, вляглися,—
Ані зими, ні літа — цілі дні
Дощі й дощі... ідуть... мов найнялися.
1974
* * *
Ступив за хвіртку і неждано
Сп’янів, немов од похвали:
Цвітуть сади — так первозданно,
Як зроду, мабудь, не цвіли.
Залиті пахощами, дивні
І екзотичні, як світи,
Цвітуть, хоч радіоактивні,
Бо як весною не цвісти
Так ревно годить їм погода,
Що хоч не хочуть, а цвітуть,—
Сади невинні, що природа
Їх випробовує, мабудь.
* * *
Ставок, і верби в дзеркалі води,
І жабуриння, й тиша первозданна,
І крекіт жаб, що збуджено сюди
В єдиний хор зібралися ще зрана.
І гайвороння в гніздах на гіллі,
І сонний гай, і свіжість прохолоди,—
Як мило тут, на клаптику землі,
Ще збереглась ідилія природи!
Ще не один завзятий риболов
Над цим ставком душею відпочине,
Тут навіть час, що лине стрімголов,
Пливе собі, як виводок качиний.
РИБА
Закинув ятера — і рибу
В порожній кошик, без води,—
І болем риб'ячого схлипу
Голосить світ, не доведи.
Якби душа — за душу взяв би,
За душу — й криком по душі,
Як рибу пальцями за зябра
Беруть і б'ють її в коші.
І, затаївши біль мовчання,
Заціпивши з водою рот,
Лиш криком погляду — з одчаю
Волає риба до хрипот.
1968
ПЕС
Він пес як пес — кудлатий і чуткий,
З великими розумними очима,
Але йому як псові невтямки,
Що гавкання — то служба невмолима.
Він знає вірність, чесну і святу,
Він сторожує, відданий людині,
Він знає навіть службу — лиш не ту,
Де всі собаки гавкати повинні.
А люди — злі і важать лиш на лють:
Як пес мовчить — то вже він їм не вірний,
Вже не слухняний,— схоплять і припнуть
Його, немов злочинця, на подвір'ї.
І денно й нощно, студінь чи сльота,
Він скнітиме, голодний і прикутий,—
Навчить його покірності — ота
Собача служба, вимушена й люта.
Така вже, видно, доля у собак.
О, як йому я гірко співчуваю! —
Ані втекти, ні згинути ніяк,
Хіба що вити й гавкати з відчаю.
1975
СУЄСЛОВ
Він завжди в образі пророка
Живе, не сходячи з трибун,
Дарма, що звивистий, як в'юн,
Що вдача в нього — круглобока.
За вітром часу легкома
Він повертається, як флюгер,
Дарма, що зроду недолугий
І недовірливий,— дарма.
Непогрішимий він, і завжди —
На вістрі всіх перебудов,
У пишноті своїх промов,
Хоч і не вірить їм, щоправда.
Він звик лише до похвали —
На смерть стоятиме за неї,—
Ні, недаремно фарисеї
Його в пророки возвели.
ЛЕСТУНИ
Його боготворили, і боялись,
І блазнювали, й терпли перед ним,
А він стояв з обличчям кам'яним,
Немов не чув їх лестощів, здавалось.
Були у нього блазні, й лестуни,
І ті, що стерегли його недремне,—
Один за одним стежили таємно,
Не боячись взаємної вини.
Але тепер, коли його не стало,
Ті лестуни та блазні, ледь живі,
Бо ж, може, руки декому в крові,
Гуртом його розвінчують зухвало.
Тепер вони міняють голоси
И свою вину приховують старанно —
Клянуть з трибун і мертвого тирана,
І культ особи в сталінські часи.
І воздають самі собі похвали,
Мовляв, ми не боялися ЧК —
Зі співчуттям, бувало, з літала
Квадрати таборів спостерігали
Що ж, табори — квадратні з висоти,
Їх легко в літаку спостерігати,
Не так, як тим, що боляче крізь грати
Дивились в них на вишки і дроти.
Тепер, коли вже Сталіна не стало,
Ті табори лиш в пам'яті живуть,
Вони так само знесені, мабуть,
Як їх творець з німого п'єдесталу.
Але якби підвівся він з труни
Й на мить явився в образі колоса,
То знов йому і оди, і доноси
Писали б ті придворні лестуни.
1962—1988
ЗЛОБОДЕННІСТЬ
Отак собі віршуємо знічев'я
І товпимось без черги на Парнас.
Не раз їдять нас завидки, як черви,
І слово їсть, не слухаючись нас.
А ми собі тупцюємо на місці
І дивимось під ноги — як сліпці,—
Є ж диваки на світі, що й у місті
Збиваються, бува, на манівці.
А ми собі віршуємо пістряво
На всі свої метафори й лади,—
Такі вже запопадливі до слави,
Такі вже геніальні хоч куди!
Так строчимо ті вірші випадкові
До всяких дат, і рішень, і газет,
Не знаючи, як боляче у слові
Народжується істинний поет.